За інформацією: Суспільне Чернігів.
Артем Туряниця, чернігівець, головний сержант Національної гвардії України. Суспільне Чернігів"Коли ми прийшли в укриття, то нам змінили наші позиції і сказали, що чекаємо наступу. А чого саме чекати, ми ще не знали. Я був на другому поверсі, ми зайняли оборону, і до нас під'їжджає танк. Коли він направився на нас, ми були готові, що нас вистрілять і ми, так би мовити, закінчимо свою службу. Але через деякий час звідти вийшли люди всі в чорному, без розпізнавальних знаків, покликали командира частини».
Після розмови з командиром, хлопці здали зброю та пішли в укриття, згадує Артем. На вулицю тоді виходити не дозволяли, але при цьому була можливість вільно пересуватись у приміщенні, телефонувати рідним. З часом мобільне покриття почало зникати, розповідає військовий, тож телефонували рідним через стаціонарний телефон.
"30 березня зателефонував ще додому, спитав як справи, і сказав, що наступного дня передзвоню. Але вже передзвонити не зміг, тому що нас о 9-й ранку вивели і забрали".
Новозибків. Донське
Артема разом із його побратимами спочатку повезли до фільтраційного центру в Білорусь, через три дні посадили в автозаки та повезли у СІЗО до Новозибкова, де Артем пробув понад рік. Ставлення до них було складно назвати людським.
"За день, бувало, ми могли з'їсти тільки шматочок хліба і на тому все закінчилося. Зранку в нас починаються «фізичні процедури», як їм забажається: палиці або шокери, або ще щось. І так до самого вечора продовжувалося. Без приводу. Якщо привід був, то тоді було ще гірше".
З травня 2023 року Артема Туряницю разом з іншими полоненими перевезли в інше місце ув’язнення у Донському.
"Нам сказали, що нас планували на обмін, але потрапили туди не всі. І оскільки наша країна не хоче нас забирати, то нас перевезли в наступне місце. Це було постійним поясненням, чому нас тримають так довго".
Пропонували російське громадянство та контракт із Росгвардією
Артем згадує, що декому з полонених військовослужбовців та цивільним пропонували російське громадянство.
Артем Туряниця, чернігівець, головний сержант Національної гвардії України. Суспільне Чернігів"Комусь спокійно, комусь з натиском, щоб вони переходили на їхній бік. Коли пропонували мені підписати контракт з Росгвардією, вони були налаштовані дуже агресивно. Мабуть, коли дізналися, хто я такий, то дуже наполегливо хотіли, щоб я залишився в них, служив і тренував росгвардійців. Але в них нічого не вийшло".
Це тривало упродовж чотирьох місяців. Щоразу після відмов Артема на нього чекав шокер та побої.
"Коли вони збираються докупи, то в них наче біси вселяються. Вони починають до нас агресивно ставитись. А коли по одному заходять, то це все спокійно, адекватно: «ти будеш підписувати?», відповідаю: «ні, не буду». Каже: «а чому?». І я спокійно йому пояснюю, а він нормально ставиться до цього".
Перебування у камері
Артем Туряниця розповів, що розмовляти зі своїми можна було лише пошепки. У камері, розрахованій на чотирьох людей, було шестеро полонених. Місце аби пройти в туалет, помити руки, а з двох боків – камери відеонагляду.
"Між собою говорили про все: і про машини, і про роботу… Все, що може спасти на думку, обговорювали кожного дня тільки заради того, щоб не мовчати. Тому що було пару періодів, коли день-два мовчиш, «накривало» потроху".
Говорили у камері й про обмін: адже за час перебування в ув'язненні Артем каже, що приблизно розуміли, коли він може бути. Адже тоді помічали зміни у ставленні до полонених та наполяганні у швидкому зборі ув’язнених. Втім, за словами військового, не всі дочекались повернення додому.
"На жаль, в нас були такі військовослужбовці, як Іван Рой, Валерій Олексієнко… 24 січня 2024 року почали збирати людей, готувати. А за кілька днів з нашої камери забрали чергового. Він повернувся і розповів, що 24 січня був обмін, міняли понад 100 людей, було два літаки, один літак збили. Це був той літак, в якому були військовослужбовці, які звільнялися з нашого місця утримання. У цих списках були й вони".
Втрата здоров’я
Артем після полону лікує ноги та спину. Каже, в них досі застої від тривалого перебування стоячи. Пересуватись же колонією можна було лише з нахиленою вперед спиною, обличчям вниз і бігом.
"І, як пам'ятаю, 3 березня 23-го року ми вибігали в баню, я впав зі сходів, і до цього року самостійно не ходив. Зараз в мене проблема зі спиною, вона не може адаптуватися до навантаження. З цим є певні проблеми. Будемо лікуватися".
З ліків Артем отримував лише знеболювальні. Якщо ж у росіян не було настрою – могли завдати ударів палицею або ж чимось іншим.
Листи та один дзвінок
"У 2022 році я написав дозвіл, щоб мені дали спілкуватися через листи з матір'ю. І написав одразу ж перший. Відповідь я отримав у 23-му восени. І потім ще було в мене шість листів, які я від неї отримав. А зателефонувати дали 29 листопада 2023 року".
За словами Артема, того дня до них прийшли представники цивільної організації, які, відібрали кілька полонених і дали їм можливість зателефонувати додому.
Тоді єдина телефонна розмова з матір’ю військового тривала близько п’яти хвилин: Артем почув, що вдома всі живі, здорові та сказав, що у нього все нормально і він хоче додому.
Обмін
24 серпня 2025 року, в День Незалежності, Артем Туряниця повернувся додому, провівши 3,5 роки в полоні. Цей шлях в Артема розпочався 21 серпня.
Повернення з полону Артем Туряниці 24 серпня 2025 року. Суспільне Чернігів"Пройшла перевірка і ми вже готувалися до вечері. І з другого поверху почали збирати людей, готуватись на виїзд. Дійшли до нашої камери, відчиняють, називають прізвища. Ближче до ночі посадили в машини, вивезли на аеродром. Сказали «чекайте». А чого чекати – невідомо. Так проходить день, другий. Потім до нас приходить їхній старший, каже: «ви тут знаходитесь, тому що ваша сторона вас не хоче забирати». За цей час ми думали, що нас вже готують перевозити в інше місце. Але, все ж таки, 24 серпня підігнали літак, нас повантажити та привезли на територію Білорусі. Коли вийшли та побачили ці «швидкі» з білоруськими номерами, видихнули, бо розуміли, що їдемо додому".
Першим в Україні Артема Туряницю зустрів його друг Олександр Михайлов.
Артем Туряниця та його товариш Олександр Михайлов. Суспільне Чернігів"Так, як це було, я вам словами не передам. Це було дуже приємно, радісно, що з перших років вдома мене вже зустрічають друзі".
"Спорт був, є і буде завжди"
Артем Туряниця в Україні вже майже два з половиною місця. Він продовжує лікування. Повертатись до попереднього життя йому допомагають друзі та рідні, які постійно поруч.
Артем Туряниця, чернігівець, головний сержант Національної гвардії України. Суспільне Чернігів"Я постійно з кимось знаходжуся, тому я дуже швидко адаптувався до цього життя і мені, в принципі, так само комфортно, як і було до полону".
До спортивної зали військовий повернувся за два тижні після обміну. Артем каже, що спочатку не виконував ніяких вправ – просто насолоджувався перебуванням там.
"Спорт для мене – це… Я живу цим. І в будь-якому разі до нього повернуся. В яких параметрах він буде, я ще не знаю: може, це залишиться тільки паверліфтинг, може, я ще в багатоборство перейду. Як здоров'я дозволить. А щодо служби: на 100% ще не знаю, чи повернусь. Але спорт – не обговорюється: він був, є і буде завжди".
Читати ще
Читати ще
«Був гуру в роботі з дронами-камікадзе»: історія загиблого 20-річного прикордонника Едуарда Кругляка
