Прощалися з рухівцем, що пожив у чотирьох країнах

Він називав себе щасливим чоловіком. Той, хто був засуджений за український націоналізм, але у звинуваченні навіть фігурував як «комі- український націоналіст»!

Михайло Данилюк народився на Станіславщині — винятково так він називав Івано- Франківщину. Село Монастирчани Богородчанського району. Це натоді була Польща. 16- річного юнака мобілізував до себе німецький Вермахт, де він, за його словами, «дрова підкидав». Як не дивно, повернувся на батьківщину мимо фільтраційних радянських таборів — у Канаду його звали, але не вистачало кількох місяців до повноліття і канадці, які були в тій окупаційній зоні, де опинився юний галичанин, не змогли його заманити. Міг приписати кілька місяців, але не став. Бо він марив Україною.

До 1947 року його не чіпали, а тоді совєтська власть додивилась і Михайло Данилюк отримав 8 років Воркути. Щоправда, казав, що його взяли перекладачем для роботи з німецькими полоненими — він добре знав німецьку мову, зрештою, і в роду його були німці.

Звільнили 1952 року, ще до смерті Сталіна, що також доволі дивно. Але на батьківщину вертатись не дали — працював на шахтах Воркути. І тут, за спогадами його доньки Людмили Михайлівни, записали його в «комі- українські націоналісти», бо пішовши одного разу на батьківські збори в школу, де вона навчалася, виступив за вивчення в школі мови народу комі. На ошелешення директора відповів: «Треба поважати мову народу, на землі якого живемо». Таким чином і з’явився той чудернацький запис у його справі…

Повернувся в Україну — хоч і не в Галичину, куди йому в’їзд був заборонений, але на Донбас, де також працював інженером на шахті. І вже у пізньобрежнєвські часи перебрався до Чернігова, куди з’їжджалася рідня його дружини — білоруски з Гомельщини. Може, десь у справі написано, що він ще й білоруський націоналіст?

Коли почалося створення Народного Руху в Чернігові, на одній із перших конференцій його обрали відповідальним секретарем. Пригадую, як одна рухівка із «общєдємократічєскаво» табору в’їдливо його перед виборами запитала — чи знає він ще якусь мову, крім української, якій він не зраджував. І Михайло Дмитрович спокійно відповів: «Я знаю чотири мови — українську, російську, польську і німецьку»… А та госпожа добре, якщо знала хоч свою, російську, одненьку…

Сьогодні ми провели Михайла Дмитровича Данилюка в останню путь — родичі, рухівці та отець Роман із греко- католицької церкви, парафіянином якої був покійний. Був світлий сум: Михайло Данилюк прожив довге і достойне життя.

Поховали його на цвинтарі в Забарівці, поруч із дружиною. Хай спочиває з миром! Незалежна Україна, за яку він терпів, є надійно і назавжди.

Василь ЧЕПУРНИЙ, «Сіверщина»

Источник: format.cn.ua