За інформацією: Суспільне Чернігів.
Любов Лавріненко. Суспільне Чернігів
Батько Любові помер у 1991-му, а наступного року вона забрала до себе в Загребелля матір. Відтоді цей будинок нежилий.
"Коли заходили в хату, перше куди потрапляли — це сіни. У сінах стояла скриня із додатковим посудом. Лавка — на якій зберігали потрібні речі: на лавці, під лавкою. Ніяких сервантів, посудників в нас не було. Ще на одній лавці стояли бабині «солійки» з наливками та зберігалося насіння".
Образи в хаті. Суспільне Чернігів
Раніше тут була електрика, газ сюди ніхто не проводив.
"Люди не мали поняття, що таке газ, за мого життя тут. Газові плити завели односельці, які були багатші, ніж мої батьки".
"Приїхав «бобік» і забрав поета Миколу Адаменка з дому, а потім — на Урал"
Оксана Плитник теж родом із Гапішківки.
Оксана Плитник. Суспільне Чернігів
Жінка показує фото її мами та братів — Петі й Сергія. Батько Оксани — Микола Адаменко — поет та політв’язень.
"Саме у цій хаті народився Микола Адаменко. У 1953 році сюди приїхав «бобік», як казали, й забрали вже самого Миколу, повезли до Києва, а потім до таборів на північний Урал".
Сімейний альбом Оксани Плитник з фотографію її батька поета і політв’язня Миколи Адаменка. Суспільне Чернігів
Після трьох років у неволі Микола Адаменко повернувся додому, познайомився з майбутньою дружиною Ларисою. У них народилися двоє синів та Оксана. Після того родина переїхала до Сосниці, а тут залишилася жити бабуся Наталія, яку сім'я навідувала.
"Для мене батьківщина, мала батьківщина — це Сосниця. Це моя рідна круча, це вже там моє серце. Але серця моїх батьків були саме тут. Особливо мама, яка завжди, ходила пішки. Уявіть, кожного дня йти п'ять кілометрів, приходити сюди, тут працювати".
"Непотрібні хати згребли бульдозером у ями"
Нині в Гапішівці залишилося п'ять будинків, в одному з яких живе чоловік. Спілкуватися з Суспільним він відмовився.
Дрова біля двору єдиного жителя села Гапішківка на Чернігівщині. Суспільне Чернігів"Ті хати, які нікому не потрібні були на той час, бульдозером згребли у ями. Між 70-80 роками тут вже людей майже не залишилося", — згадує Любов Лавріненко.
Зі слів Любові, місцеві переважно працювали у сусідніх селах на фермах, у колгоспах та риболовних бригадах. А почали виїжджати звідси через постійні підтоплення та віддаленість від інфраструктури.
"Кожного року розливалися води річки Десни та Убеді й затоплювало все навкруги, й дістатися до колгоспу, до школи, до магазинів можна було тільки на човнах".
Церква у селі Гапішківка на Чернігівщині. Суспільне Чернігів
Читати ще
Читати ще
«5 уцілілих будинків»: який вигляд має село на Чернігівщині, де жодного постійного жителя, а за 8 км – кордон із Росією
