У російських планах блискавичного захоплення Києва наприкінці лютого 2022 року Чернігівщині та її обласному центру відводилася роль «північних воріт». Цим напрямком сухопутні війська РФ мали швидко просунутися на допомогу основним силам до столиці України. Основною логістичною артерією мав стати автошлях Нові Яриловичі – Чернігів – Київ. Сам Чернігів мав відігравати роль логістичного центру, звідки залізницею та автошляхами через річку Десну переправлялися б засоби ведення війни. Опір українців на Чернігівщині – і військових, і місцевих жителів зламав усі плани ворога.
Першим на Чернігівщині російського удару в ніч на 24 лютого зазнало село Дніпровське на кордоні з Білоруссю, де були розташовані позиції прикордонників. Поранених внаслідок атаки евакуювали, а вцілілі прикордонники підірвали міст через Дніпро, щоб завадити росіянам переправитися через річку.
Тієї ж ночі росіяни обстріляли прикордонні пункти «Нові Яриловичі», «Грем’яч», «Сеньківка», місця базування авіації (зокрема, аеродром у Ніжині) та можливі місця дислокації українських військових (зокрема, навчальний корпус 1-ї окремої танкової Сіверської бригади у Гончарівському).
Напередодні генерал-майор ЗСУ Віктор Ніколюк – тоді командувач військами Оперативного командування «Північ» та обороною Чернігова – розосередив 1-шу танкову бригаду і 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського. Це зберегло особовий склад, техніку та боєприпаси під час ракетного удару по Гончарівському.
На Чернігівщину сунуло угруповання ворога «Центр». Росіяни заходили з боку Білорусі через Добрянку, Городню в напрямку Ріпок, Михайло-Коцюбинського, Шестовиці на Чернігів. До обіду 24 лютого ворожі війська зайшли в Семенівку, Городню, Седнів, Новгород-Сіверський. За розповідями українських військових, найбільша колона ворожої техніки розтяглася на 34 км.
Українська сторона не мала достатньо сил, щоб зупинити ворога на кордоні. Відтак було вирішено зосередити наявні сили та вогневі засоби ураження для оборони Чернігова. «Коли ворог був за півтора-два кілометри від мостів, ми підривали їх, щоб перенаправити ворога в потрібному нам напрямку, – розповів командир 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Леонід Хода. – Ми змусили їх зійти з асфальтованих доріг і зайти в поля, де вони загрузали в болотах і тоді ми їх легко діставали. Ми їх розпорошували і змушували воювати там, де це було потрібно нам. Потрібно було їх підпустити подалі від кордону і витягнути на себе. Далі завдавати шкоди малими групами, знекровлюючи основні бойові підрозділи».
На чернігівському напрямку країну обороняли 1-ша танкова та 58-ма мотопіхотна бригади, окремі частини ОК «Північ», Нацгвардії, прикордонники, поліція, КОРД та Сили Територіальної оборони.
24 лютого українська артилерія знищила дві передові колони росіян за 15 км від Чернігова в районі Рівнопілля. Це призупинило наступ і дало змогу виграти час для формування оборони.
Бої за «Висоту»
Того ж 24 лютого оборонці зайняли позиції на висоті поблизу Новоселівки, щоб стримувати наступ на Чернігів з північного сходу. В цій місцевості на кілька кілометрів уздовж траси розтяглися пагорби. По обіді 24 лютого тут відбувся перший контактний бій із ворожою розвідкою.
Утримати цю висоту було вкрай важливо – якби росіянам вдалося зайняти пагорби, Чернігів був би в них, як на долоні. Криваві бої в цій місцевості тривали до кінця березня.
За даними ОК «Північ», упродовж місяця на цьому напрямку було знищено близько 700 росіян, понад 30 броньованих машин, чотири «Гради», два «Урагани», по десять самохідних артилерійських установок і танків ворога. Втрати українців — до сотні загиблих, орієнтовно 300–400 поранених, четверо полонених.
«Ми знищували довжелезні колони техніки на дорогах артилерійськими й ракетними ударами, – розповів заступник начальника управління ракетних військ й артилерії ОК «Північ» Олександр Шевченко. – Про кількість техніки і час пересування повідомляли селяни з навколишніх окупованих сіл. На чернігівському напрямку російські війська зависли на місяць і змушені були відступити. На третій день у них уже виникли проблеми з постачанням продовольства, пізніше — з поповненням і постачанням озброєння. Плюс погодні умови: в лютому-березні тут уже було болото, наприкінці березня почав підніматися рівень води в Десні».
Був на Чернігівщині свій «Гостомель». 24–25 лютого бійцям Нацгвардії та ЗСУ вдалося втримати аеродром «Півці» на півночі Чернігова. Ця локація мала стратегічне значення для росіян і була однією з головних цілей.
25 лютого українські військові розбили колону російської техніки в Городні за 50 км від обласного центру.
У цей час представник Міноборони РФ Ігор Конашенков заявив на російському телебаченні, буцімто українська армія не бере участь у бойових діях, а блокування Чернігова завершено, і лише «батальйони українських нацистів» продовжують чинити опір.
Опір цивільного населення
Російське керівництво було переконане, що населення прикордонної Чернігівщини має проросійські настрої, воно не чинитиме опору і вітатиме «асвабадітєлєй». Але тріумфальної ходи не вийшло.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хроніка війни: у музеї на півночі Чернігівщини відкрили виставку до річниці деокупації (Фото)
Жителі сіл та містечок беззбройними виходили проти російських танків. Соцмережами поширювалися емоційні відео з Бахмача, Корюківки, Городні, де люди намагалися зупинити ворожу техніку. Про переміщення та місця розташування російських колон місцеві повідомляли ЗСУ.
Чернігів готувався до оборони та вуличних боїв. Тисячі добровольців ішли до військкомату, щоб долучитися до тероборони. Містяни споруджували барикади, робили коктейлі Молотова.
Чернігівська «Спарта»
Стратегічним пунктом була автомобільна розв’язка на Київ та Чернігів біля села Киїнка. Цю позицію під назвою «Спарта» утримували військовослужбовці Чернігівського обласного центру комплектування. Їхнім завданням було не пропустити ворога в Чернігів і блокувати дорогу на столицю. Росіяни щодня протягом місяця обстрілювали «Спарту» з танків та артилерії. Учасник боїв Сергій Воробйов розповів: «Боїв у нас було небагато, вони всі нічні були, але нас постійно обстрілювали. Через нас була закрита позиція на Київ – вони вимушені були маневрувати й виїжджати на другорядні дороги, де їх успішно накривала наша артилерія».
Шестовиця – чернігівська «Чорнобаївка»
ЗСУ завадили швидкому просуванню росіян та зламали їхню логістику. Сподіваючись продовжити шлях на Київ, окупанти обходили Чернігів із заходу через село Шестовиця. Проте далі був міст через Десну, який підірвали українські військові. Окупувавши Шестовицю та захопивши місцевий аеродром, росіяни звідти обстрілювали Чернігів і навколишні села й намагалися звести там понтонну переправу, щоб перекидати сили в київському напрямку.
У літопис бойових дій ця місцевість увійшла під назвою «Чернігівська Чорнобаївка». Упродовж березня колони військової техніки окупантів заходили сюди, щоб переправитися через річку. Й артилерія ЗСУ накривала їх вогнем. За даними ОК «Північ», було знищено близько 40% з усієї ворожої техніки й особового складу, які заходили в це місце.
Облога Чернігова
Кільце ворожих військ навколо Чернігова стискалося. Врешті єдиною шпариною, яка зʼєднувала обласний центр з «великою землею», залишилося село Количівка на південь від Чернігова. Звідси в місто вела пряма дорога через міст над Десною. Цим мостом евакуювали цивільних, завозили гуманітарну допомогу з Києва та необхідну військову амуніцію. Захопивши Количівку, росіяни могли б штурмувати Чернігів. У критичний момент боїв за це село сюди приїхав генерал Ніколюк і безпосередньо керував обороною: «Це звичайна робота командира бути там, де найважливіше. Наші всі командири такі: Хода також здійснював переміщення там, де доводилося стримувати наступ. Усі хотіли знищувати ворога».
Отримавши відсіч у Количівці, росіяни штурмували сусіднє село Лукашівку. 9 березня відбувся бій, який став одним з найгероїчніших в обороні Чернігова. Попри шалений спротив та великі втрати серед окупантів, Лукашівка таки потрапила в тимчасову окупацію. Звідти росіяни прицільно розстрілювали евакуаційні колони, які проривалися «дорогою життя» з оточеного Чернігова. Водночас самі ставали тут мішенню для української армії.
«Невеликими групами ми нищили їхні танки, БМП, частину особового складу. Потроху почали відрізати їх матеріально-технічне забезпечення. Решту зробила артилерія», – розповів Ніколюк.
Лукашівка оточена полями, що робило позиції росіян відкритими. Леонід Хода згадував, що саме тоді зрозумів – росіяни зазнають поразки: «Вони втратили надто багато людей, танків і бойових машин і вже не мали достатніх сил, щоб просунутися до Чернігова. Їх логістика була перенапружена контратаками, часом і відстанню».
Жах на містян наводила ворожа авіація, яка по декілька разів на день завдавала ударів по Чернігову. 5 березня українські військові збили Су-34 Олександра Красноярцева – російського аса, який воював у Сирії. Його штурман загинув, сам Красноярцев катапультувався і потрапив у полон. Згодом цього пілота обміняли на українських полонених льотчиків.
«Переломний момент настав після збиття першого літака, – говорить Хода. – Хлопці повірили в силу зброї, в свої можливості. У них психологічно відкрився гончий азарт».
Після того як українські захисники збили перші літаки в небі над Чернігівщиною, росіяни змінили тактику і здійснювали нальоти на місто вночі на великій висоті.
Критичним моментом і для мешканців Чернігова, і для захисників стало знищення ворогом 23 березня останнього автомобільного мосту через Десну. Місто опинилося на межі гуманітарної катастрофи. Запаси продовольства, ліків, засобів гігієни на той момент були вичерпані. Найнеобхідніше намагалися доправити човнами, які ворог також обстрілював.
Відсутність питної води, електроенергії, тепла та газопостачання ставила цивільне населення на межу виживання. Упродовж місяця не було жодного офіційного зеленого коридору для евакуації людей. Лише відчайдухи наважувалися під постійними обстрілами їздити цивільними автівками єдиною «дорогою життя». Досі достеменно невідомо, скільки людей загинуло, намагаючись врятуватися з обложеного міста. Їхні автівки просто на дорогах розстрілювали росіяни, деякі обгорілі машини досі стоять у полях.
Наприкінці березня стало зрозуміло, що бліцкриг остаточно провалився. РФ оголосила про «зміну цілей» війни – російські війська сконцентрувалися на Сході України. Північна фортеця вистояла, відтягнувши на себе значні сили російської армії, які звідси так і не дійшли до Києва. 28 березня вони почали відступати, а на 2 квітня переважно вийшли за державний кордон.
6 березня 2023 року Указом Президента України Володимира Зеленського Чернігову присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України».
–
Підготувала Наталія Слобожаніна, візуалізація Лариси Цибульської
