Війна принесла українцям багато горя. Вона так чи інакше зачепила своїм чорним крилом кожну родину. Зокрема, у Людмили Галушко з міста Бобровиці Ніжинського району вона забрала найріднішу людину – чоловіка Владислава.
Владислав Галушко за життя був великим оптимістом. Тому навіть в армії невипадково мав позивний «Смайл».
«Побратими чоловіка казали, та і я знаю, що, попри всілякі труднощі і негаразди, він постійно усміхався», – розповідає Людмила.
До повномасштабного вторгнення їхня родина жила своїм звичайним життям. Подружжя працювало (Владислав – на заводі Coca-Cola, а Людмила – на складі MakeUp), будувало спільні плани, мріяло про майбутнє. Але клята війна вирішила все по-своєму…
До служби в армії Владислав займався активною волонтерською діяльністю, вивозив людей з окупованих сіл і району, забезпечував гуманітарною допомогою мешканців деокупованих територій.
«Ми п’ять років будували стосунки. А шлюб уклали вже після повномасштабного вторгнення, бо я завагітніла, а чоловік від 6 грудня пішов на війну.
До речі, коли він підписував контракт, узагалі казали, що відправлять за кордон навчатися працювати на ППО. І що він місяць відучиться і потім йому за сімейними обставинами дадуть відпустку на 10 днів, щоб ми розписалися. А вийшло все геть по-іншому. Я навіть їздила до нього у Краматорськ, де ми й уклали шлюб. Адже сказали, що відпустки не буде, бо немає з ким міняти, немає ротації», – розповіла Людмила Галушко.
Владислав служив у десантно-штурмових військах на гарячому українському сході, був кулеметником. А 10 березня під час виконання бойового завдання його молоде життя обірвала ворожа снайперська куля.
.
Коли вперше вийшли на контакт із пані Людмилою, вона чекала на народження дитини. А 20 травня на світ з’явився чудовий хлопчик, якого назвали Давідом, бо саме це ім’я обрав малюку тато, на якого, до речі, дитина дуже схожа. Втім, батько ніколи не побачить свого синочка і ніколи вже не візьме його на руки.
«Чоловік був із характером, казав, що треба йти служити, аби вороги не прийшли до нас. І заперечити щось було важко», – розповідає Людмила.
Нині дружина Владислава, хоче єдиного – гідного вшанування пам’яті свого чоловіка, який віддав за Україну найдорожче, що мав – своє життя. Тому невипадково на сайті офіційного інтернет-представництва Президента України 12 квітня з’явилася петиція Присвоєння звання Героя України (посмертно) військовослужбовцю ЗСУ Галушку Владиславу Олександровичу
За словами пані Людмили, про це також просили побратими загиблого Владислава, з якими він був на сході.
Ініціативу вже підтримали майже 16 260 тисячі осіб. Але підписантів петиції має бути значно більше – 25 тисяч. До того ж, до кінця збору підписів залишилося 28 днів.
«Настільки велику кількість голосів, як вимагається, назбирати дуже важко. У перші день, як вона була опублікована, знайомі, друзі, родичі її самі активно підписували та поширювали в різних групах у соцмережах. А потім активність стрімко вщухла. Це як часто зі збором коштів на різні потрібні для наших захисників речі. Бо війна в нас досі не для всіх», – пояснює Людмила Галушко.
Тож усі ми, підписавши петицію, маємо нагоду увіковічнити пам’ять Героя, який дійсно весь час воював на «нульових» позиціях і, попри свій молодий вік, був справжнім воїном, людиною слова, мужності, зразком незламності та міцності духу. Тим паче, що підписання петиції не забере багато часу і нічого не коштує.
Гідне вшанування пам’яті дуже важливе для родини Владислава – матері, восьмирічної сестрички з інвалідністю, дружини та новонародженого сина, який ніколи не побачить свого батька та не відчує його ніжних обіймів.
Не забуваймо, що війна – це наше спільне горе, а Герої – наша спільна гордість.
–
Ірина Осташко
Фото – Людмили Галушко
