Молодший сержант Юлія, позивний «Ромашка», командує саперним відділенням Сил підтримки ЗСУ. Жінка в армії – з 2020-го. До того 9 років служила оперуповноваженим поліції. Широкомасштабну війну зустріла у військовій частині в рідному місті на півночі країни. Розміновувала звільнену від росіян Харківщину. Взимку три місяці провела на Донеччині. Зараз має другу ротацію поблизу Бахмута.
Розмовляємо перед ефіром на телебаченні, в якому Юлія говоритиме про спільну ініціативу «Повернись живим» і компанії Київстар «Нам тут жити» — збір коштів на забезпечення саперів транспортом та необхідним обладнанням. Того ж дня вона повернеться на передову у свій підрозділ.
Далі — пряма мова Юлії про війну та подолання її наслідків:
— Коли служила в поліції, хотіла в ротацію в АТО на Донбасі. Мене не взяли. Сказали, дівчатам не можна. В армію пішла рядовим солдатом. За місяць пройшла курс молодого бійця, ще за два отримала спеціальність механіка-водія, оператора інженерної машини розгородження. Працювала на техніці вагою у 44,5 тонни. Спочатку було страшно, потім сподобалося. Сапером служу з 2021 року. Для цього ще два місяці вчилася.
Широкомасштабне вторгнення росії зустріла у своїй військовій частині на Чернігівщині. Тримали оборону рідного міста. Я тоді двічі встигла потрапити на бойовий виїзд, далі займалася забезпеченням. Хлопці виїжджали на завдання, а я слідкувала, щоб мали з собою заряджені рації та сухпайки, контролювала координацію з іншими підрозділами частини.
Поблизу нашого міста росіяни йшли з Сумщини на Київ. У рідному регіоні у кожного в якомусь селі поблизу є кум, сват, родичі, які надавали інформацію постійно: де є ворог і скільки їх, куди рухається. Наші хлопці робили пастки на шляхах, якими вони могли просуватися. Дуже багато ворожої техніки так знищили, захопили танки й іншу «броню», КамАзи з боєприпасами.
У моєму підрозділі жінок тоді було двоє — я і дівчина-медик. У хлопців ніколи не виникало запитань щодо моєї фаховості. Я добре знаю свою роботу.
Працювала на розмінуванні на артилерійських складах у селищі Дружба, неподалік Ічні (9 жовтня 2018 року внаслідок диверсії на складах шостого арсеналу Збройних сил сталася пожежа. Здетонувало 95% боєприпасів — понад 60 тис. т. Вибухи тривали майже тиждень. Евакуювати довелося 12,5 тис. місцевих жителів, — ред.).
Коли мав бути підрив — сталася відмова, не спрацювало. Довелося лопатами відкопувати снаряди
Ми знешкоджували вже непридатні снаряди, що вибухами порозкидало по всій території артскладу (близько 682,6 га, — ред.). Боєприпаси клали в яму й закопували, щоб зменшити гучність від вибуху. Мені допомагав інший сапер — скручував дроти, підключав усе. І коли мав бути підрив — сталася відмова, не спрацювало. Хлопцям довелося вручну лопатами відкопувати снаряди, щоб усе переробити. Дуже за них переживала, бо в цей момент міг статися вибух. Після того сказала, що поміч мені не потрібна, робитиму все сама. Той випадок навчив мене покладатися тільки на себе.
Восени торік отримала посаду старшого сапера групи. Ми поїхали майже на три місяці розміновувати деокуповану Харківщину. Повернулися і через тиждень вирушили у Донецьку область. Працювали в районі Бахмута всю зиму. Після того я стала командиром групи. Зараз знову забезпечуємо проходи для наших бійців, створюємо перешкоди для руху ворога поблизу Бахмута. Саперів Сил підтримки прикомандировують до різних бригад, де є також свої фахівці, але їх бракує — лінія охоплення завелика.
Першочергово займалися інфраструктурою, щоб можна було відновити електропостачання в села, які не мали ні світла, ні газу. На носі була зима
На Харківщині працювали в Балаклії. Перевіряли цивільні інфраструктурні об’єкти: котельні, школи. У самому місті розміновувала переважно Держслужба з надзвичайних ситуацій. Ми ж здебільшого працювали на околицях. Першочергово займалися лініями електропередач, щоб можна було відновити електропостачання в села, які пів року не мали ні світла, ні газу. На носі була зима, а вони готували на багаттях. Були і заміновані ЛЕПи, і під посіченими осколками проводами знаходили нерозірвані снаряди.
Росіяни умисно розстрілювали трансформаторні будки, підривали стовпи, щоб обірвати проводи. Самі живуть, як у кам’яному віці, і хочуть, щоб у нас так було. Вони буквально не розуміють, як це — світло й газ у селі. Не знали, як користуватися електроплитою і готували собі їжу на вогнищах у дворах.
Мінні поля кладуть без усякої логіки
У звільнених селах спочатку було зовсім мало людей. Дехто підходив і дякував. Або просили перевірити будинки, наприклад, АТОвців. Це стандартна практика ворога — мінувати домівки цивільних, щоб завдати якнайбільше шкоди, без жодного воєнного сенсу.
Та саперна робота росіян, яку бачила я, не свідчить про якийсь суперрівень їхнього професіоналізму. Кладуть дуже багато протитанкових мінних полів — буває, без усякої логіки. Таке враження, що в них тих мін було без ліку, тому вони їх порозкидали.
Масово застосовують протипіхотні міни, ОЗМки (ОЗМ-72, протипіхотна осколкова міна кругового ураження, — ред.) на розтяжках. Дуже багато заборонених міжнародними конвенціями ПФМок, вони ж — «Пелюстки». Вистрілюють їх касетами, сотнями. Ці боєприпаси малого розміру, зелені або коричневі, тому без металошукача їх складно виявити в траві. Спрацьовують, коли на них наступити. Так бійці переважно втрачають кінцівки. Щоб дістати ці міни, робимо спеціальний пристрій: на довгі палиці нанизуємо обрізані пластикові пляшки. Складаємо це на купку й підпалюємо на відстані, пластикові «Пелюстки» згорають, а підривник всередині них може спрацювати.
В одному лісі загинули четверо цивільних. Люди знають про міни й продовжують ходити по гриби і ялинки
Окупанти по-хитрому мінували підступи навколо своїх позицій. Ми намагалися очистити якнайбільше. Проте територія під окупацією була велика. Десь встигали тільки обстежити. Огороджували такі місця й попереджали табличками, що туди ходити не можна: там міни. Також говорили з людьми. А вони не звертали уваги і йшли збирати гриби, взимку — по ялинки. За майже три місяці, що я там була, в одному лісі загинули четверо цивільних, отримали поранення ще більше. І люди знають про це й продовжують ходити туди, ще й дітей малих із собою беруть. Не розумію цього.
На Харківщині вперше мали справу з протитанковими мінами з пластиковим, а не металевим корпусом. У них із металу — тільки маленький ударничок і пружинка. Якщо така міна трохи прикопана, то її не кожен міношукач побачить.
Якось зустріли біля Бахмута двох волонтерок із Кіровоградщини. Вони везли допомогу цивільним і заблукали. Тоді вже канонада в місті тривала цілодобово. «Якби чоловік знав, де я — убив би», — жартувала одна з них. Ми поїхали їх провести. Дісталися до пункту незламності. Там була жінка, яка відвела нас у підвал, де без світла й води місяцями ховалися місцеві. Пам’ятаю, там був хлопчик років 10.
Взимку в Бахмуті було пекло. Водночас працював ринок
Навіть взимку, коли було пекло, в Бахмуті залишалися сотні цивільних. Не було і п’яти хвилин, щоб ти не почув, як десь щось полетіло або вибухнуло. Водночас працював ринок, там було людно.
Хтось із тих людей не хотів починати нове життя деінде. Інші виїхали, спробували і повернулися. Іноді думаю: що з ними тепер? Поїхали в росію? Загинули? Боюся, що після звільнення міста дізнаємося багато страшного, як було на Харківщині.
Боляче бачити відео з аерозйомкою руїн Бахмута. Немає більше усіх тих знакових місць: літачка, двох будинків з муралами, напису «Я люблю Бахмут». Лишилися тільки фото.
Ми мусили битися за Бахмут до останнього. Якщо б відійшли, те саме було б у Костянтинівці, Дружківці, Краматорську.
Наша піхота робить неймовірне. Унікальні люди. Місцями ворожі позиції — за 30-50 метрів. Вони росіян матом посилають, і ті чують. Це яку треба мати силу волі, щоб стояти там.
Саперна робота – дуже цікава. Це або заходить людині, або ні. Чи твоє, стає зрозуміло ще на навчанні. Просто завчити формули, терміни, алгоритми роботи — замало. Має бути спокійна впевненість і навіть задоволення від процесу. Інакше цим не варто займатися. Якщо людина боїться, вона непередбачувана і може наразити на небезпеку всю групу.
Мені подобається розміновувати. Балдію, коли натискаю кнопочку, а воно — бах, розлітається, земля дрижить під ногами.
На кожному виході треба бути уважним, як уперше
Хоч би скільки ти мав досвіду, ніколи не можна розслаблятися. На кожному виході треба бути уважним, як уперше. Зважати на все, навіть коли просто йдеш: дивитися і під ноги, й на рівні колін, грудей, бо можуть бути розтяжки. У нашому підрозділі втрат, підривів саперів не було, слава Богу.
Найнебезпечніший період, найбільший ризик — це коли людина звикає і стає менш уважною. Тому працюємо ротаціями: три місяці в районі бойових дій, три – у пункті постійної дисклокації.
Дехто з побратимів їздив на підготовку в Чехію, Данію. Загалом там навчають тому ж, що і в нас. Заходи безпеки поводження з боєприпасами скрізь однакові. Відрізняється, наприклад, алгоритм дій після знаходження вибухівки. У них треба доповісти, скласти план знешкодження тощо. У нас немає на це часу. Прийшли, поклали тротилову шашку, бахнули і рухаємося далі. Якщо на кожен боєприпас складати купу папірців, наше розмінування ніколи не закінчиться.
У рамках проєкту «Нам тут жити» збираємо 175 мільйонів гривень на забезпечення транспортом і необхідним обладнанням 146 інженерно-саперних груп Сил підтримки ЗСУ, щоб пришвидшити розмінування країни й убезпечити захисників, які ним займаються. Зробити внесок можна на сайті ініціативи, а також перерахувавши кошти на окрему «банку». Долучайтеся!
–
