6 березня в Мережі були оприлюднені чергові докази російських воєнних злочинів. Вся Україна побачила страту українського воїна за відмову зірвати український шеврон і слова «Слава Україні!».
У 119-й окремій бригаді територіальної оборони Чернігівської області вважають, що це був їхній боєць із Ніжина Олександр Мацієвський. Він служив бійцем 163-го батальйону.
«30 грудня 2022 року на околицях Соледару він і ще четверо військовослужбовців під час переміщення прийняли зустрічний бій із переважаючими силами противника. Десь о 12-й годині візуальний контакт і зв’язок із ними зник. Прорватися до місця їхньої позиції підкріплення не змогло через безперервний мінометний обстріл і щільний вогонь зі стрілецької зброї.
Ми до кінця не знаємо подробиць того бою. Невідомо, хто і як загинув, невідомо, як Олександр потрапив у полон, свідків, на жаль, не лишилося, всі загиблі або зникли безвісти. Щодо відео: мати Олександра, його син Михайло та військовослужбовці його підрозділу впізнали побратима на цих кадрах», – йдеться в повідомленні.
Розстріл українського військовослужбовця, який потрапив у полон, уже облетів інформаційний простір України, дипломати звернули увагу наших партнерів. Це порушення Женевських конвенцій. А ще – це підлість і їхній страх. Бо навіть у такому становищі наш воїн не злякався їх і промовив «Слава Україні!». На ці кадри дуже боляче дивитися, але вони не викликають в українців страху. Ні, нація стає ще більш рішучою в прагненні знищити всіх ворогів і звільнити нашу землю.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни навіть унітази пінкою заклеїли: як оговтується після окупації сільська школа на Чернігівщині (Фото)
За деякий час відбувся обмін, і тіла наших Героїв, які загинули в тому бою, було передано українській стороні. 14 лютого 2023 року Ніжин зміг провести в останню путь свого земляка. Без сина лишилася мати, без батька син. Але буде пам’ять про те, як гідно, без щонайменшого страху український воїн сприймає свою смерть заради Батьківщини.
Народився Сашко 10 травня 1980 року в Молдові, куди за розподіленням була направлена його мати, Парасковія Михайлівна. Вона працювала технологом на Кишинівській взуттєвій фабриці. Саме там Олександр згодом закінчив середню школу і електротехнічний коледж. Потім родина повернулася до Ніжина, на Батьківщину. До лютого 2022 року Олександр працював за фахом. З першого дня повномасштабної агресії він пішов до Ніжинського ТЦК та СП, але відразу не зміг потрапити до війська. Він допомагав робити укріплення, чатував на блокпосту, готував пляшки з запалювальною сумішшю і наполегливо знов звертався до збірного пункту. 11 березня його було зараховано до Ніжинського батальйону територіальної оборони. Олександр старанно вчився військовій справі, його призначили снайпером. У грудні, коли батальйон збирався вирушати на схід, Олександр не сказав мамі, що поїде у зону активних бойових дій, дуже не хотів, щоб вона хвилювалася. Коли він прощався з мамою, то подякував їй за те, що вона його народила.
29 грудня він зателефонував мамі, це була їхня остання розмова. Після слів Сашка «Мамо, я ніколи не здамся у полон!» Парасковія Михайлівна зрозуміла, що син на фронті. Потім були важкі дні, Сашко не телефонував, його телефон не відповідав. І лише ввечері 7 січня прийшло повідомлення: «Абонент знову на зв’язку». Після слів побратимів, що Сашка вже нема, життя поділилося на до і після… А потім знов випробування, впізнання рідної дитини в київському морзі, огляд усіх тих кульових отворів, що обірвали життя Воїна.
Мати згадує: «Із появою в Мережі відео загибелі моє серце знов сколихнулось. Це був мій Сашко, а потім дзвінок від його сина, він зі сльозами кричав: «Я бачив, як убили мого батька!».
Мати добре знає свого сина, і його вчинок, який облетів увесь світ, його чітко характеризує. Вона впевнена, що побратими помстяться за нього.
–
Головне фото — Нікіта Тітов
