Здавна, особливо в селах, люди переказували різні історії з уст в уста або самі ставали свідками чи учасниками якихось незвичних подій, обставин. Щоправда, з плином часу і осучасненням життя ці всі історії відходять у небуття. Знають їх хіба що старожили, які залишилися. Утім, мабуть, із дитинства кожен із нас пам’ятає хоча б одну якусь історію від дідусів чи бабусь.
Мій батько, бувало, розповідав, що коли був хлопчаком, до його бабусі ввечері приходили гуляти подруги. Йому це дуже подобалося, бо посиденьки супроводжувалися чималою кількістю розповідей про відьом, чудернацькі речі, чаклунство й таке інше. Діти слухали ці історії, як кажуть, із розкритим ротом. Щоправда, після чергової порції страшилок героїчним подвигом ставали пробіжки по темноті до вуличного туалету. Бо в страху очі великі, тож і здавалося, що у темряві зачаїлось якесь чудовисько.
Письменник і журналіст Павло Дубровський із Городні всерйоз цікавиться містичною тематикою. Причому захоплення це родом із дитинства, з розповідей дідусів і бабусь про відьом, вурдалаків, упирів та іншу нечисть. Давно почуті легенди пан Павло описує у своїх мисливських етнооповіданнях. Щоправда, часто підґрунтя у таких історій – реальне.
«Є бабусі, які достатньо успішно відшіптують дітей від пристріту. Є бабусі, які можуть вправити суглоб без хірурга, замовити кров. Зупинку кровотечі при травмах у такий спосіб сам бачив неодноразово. Причому це вміють не лише бабусі, а й молоді жінки. Вони накладають долоню на рану, щось промовляють секунд 30 – і кров спиняється. Але як пояснити ці здібності та як це працює, не знаю. Для мене це загадка», – зізнається Павло Дубровський.
.
Містичний присмак мають історії, що відбуваються в сучасний час. Одну з таких розповів чернігівець Вадим Балінський.
«Один мій давній знайомий розповів про таке – пішов він рибалити на Стрижень біля Ялівщини. Усівся, кинув вудку і чекає. Поруч – великий чагарник, осока там і ще щось болотяне росте. Навколо тиша, але він спіймав себе на думці, що хтось цю тишу порушує. Прислухався – жіночі голоси з того боку чагарнику. «Дівчата, мабуть, відпочивають, купатися пришли», – подумав чоловік і продовжував рибалити.
Але не клює, і коли жінки почали дуже голосно сміятися, він вирішив, що рибалка буде даремною. Тому терпів-терпів і вирішив зробити дівчатам зауваження, щоб трохи помовчали. Піднявся, підійшов із того боку куща, заглядає… А там….. А там нікого і немає. І не було. Тільки по воді розходилися кола, наче хтось швиденько з берега пірнув. Дивився мій знайомий на воду Стрижня, ніхто не випірнув. Постояв ще трохи і пішов собі геть. Більше на те місце рибалити не ходив, бо зрозумів – там, де живуть русалки, може статися будь-що. Додам: він був повністю тверезий, бо сам на рибалці не п’є…», – розказав пан Вадим.
Та не містикою єдиною. В народній пам’яті збереглося чимало реальних і правдивих історій, які показують справжність української душі та проливають світло на багато історичних фактів. Зокрема показовою є історія від Ірини Синельник.
«Мої дитинство і юні роки минули серед людей (бабусь, дідусів, сусідів), які пережили Другу світову війну. І часом їхні розповіді відрізнялися від того, що ми вчили в школі, про що писали в книгах і оповідали в кінофільмах. Щось у цих розповідях було не настільки героїчним, а більше буденним (це й зрозуміло, бо люди жили в окупації), але часом на межі ризику між життям і смертю.
Одна жінка розповіла історію. У роки нацистської окупації в селі була комендантська година. Місцева дівчина якось засиділася в подруги. І ночувати не захотіла, вирішила, що швидко пробіжиться вулицею і буде вдома. Недалеко пройшла, й зрозуміла, що попереду – поліція. Вона швидко забігла до першого двору і в хату, вхідні двері якої виявилися незачиненими. Там господиня, одразу зрозумівши, що й до чого, сховала її під ковдру зі своїми дітьми. Поліцаї зайшли до хати, але жінка сказала, що вдома всі свої, чужих немає. Вони повірили й не взялися особливо шукати. Так ту дівчину і врятували. Проте пізніше діти жінки їй дорікали, що вона не мала права так ризикувати, адже невідомо, як усе могло обійтися. Була ймовірність й обшуку і т.д. Однак господиня відповідала своїм дітям: «Я ж мати, а вона – теж чиясь дитина! Я не могла зробити інакше!».
Я іноді згадую цю історію, і роблю висновок – якщо можеш когось врятувати, комусь допомогти, то зроби це як необхідність», – зазначає Ірина Синельник.
На жаль, із часом такі історії стираються з народної пам’яті, бо старі люди, які їх знали і пам’ятали, відходять у засвіти. А молоді не завжди такі розповіді цікаві. Тож можливо, поки ще не зовсім пізно, краєзнавцям і збирачам народної творчості треба поквапитися закарбувати такі розповіді на папері чи в якийсь інший спосіб. Адже такі історії – теж частинка українського генетичного коду.
–
Ірина Осташко
