Шестовиця починає вихід з московської церкви

Ольга Григорівна Сірик у свої 74 – неймовірна: є волонтером здоров’я, створила з однодумцями сільський музей у хаті ХIХ століття, займається у громадській організації «Центр взаємодопомоги села Шестовиця», добилася найменування вулиці земляка – першого перекладача Євангелія українською мовою Пилипа Морачевського. І город у неї без бур’янів, якщо що… А ще мені було приємно дізнатися, що в далекі 90-і вона, вчителька української мови, їздила із села на наші просвітянські зібрання у Чернігів – тож і впізнала мене зразу, угледівши на рундуку своєї хати.

Тепер же група вчительок – пенсіонерок на чолі з Ольгою Григорівною розпочали процес переходу парафії з московської церкви в українську – пішли по вулицях збирати підписи. Та й пора: село цілком українське – тож до чого тут московська церква? І в Шестовиці, як і в кількох інших селах Чернігівського району, я чув від селян: і та і ота перестали ходити в церкву, бо син чи внук воюють за Україну, а церква в селі московська. Тож, виходить, люди все розуміють і перейти хочуть в українську церкву – треба тільки ініціатора. У Шестовиці є.

Миколаївська церква тутешня – бідна від неуваги людей і від свого настоятеля. Він приїжджий, тут не живе, тільки навідується. Кличуть його в селі нешанобливо Ростіком і підказують, що це той самий, що був накидався на військових на території Троїцького монастиря у Чернігові. Церква – у колишній шкільній їдальні. Стоїть, як обпльована: навіть куполка нема, тільки скромний хрест при входу. Сіріє старим шифером, при вході якась цегла валяється і навіть вивіски нема. На подвір’ї нема кому й траву покосити – так хтось ото прийде, пару раз косою махне, щоб де смашнішого вкосити кролям чи теляті, та й по всьому. Нема господаря. У церкву на недільні служби ходять менше десятка парафіянок. Натомість щороку цей змосковлений отець Ростік збирає по 200 гривень з двору. На прокорм, не на церкву.

Тож рішення мешканців Шестовиці порвати з московським патріархатом давно назріле. Тим паче після того, як село пережило місяць в російській окупації. Тут, слава Богу, не було таких звірств, як у Ягідному, таких руйнувань, як у Количівці чи Іванівці, але наїлися люди руzzкого міра вдосталь. Тож і виходять з російської церкви, яка досі лукаво зве себе УПЦ. Думаю, за їх прикладом підуть і інші причернігівські села. Бо ж — доки терпіти духовну окупацію?!

Василь ЧЕПУРНИЙ, Сіверщина

Источник: format.cn.ua