КОЛОНКА
– Доброго дня. А можете покликати Діану Макарову? Вона мені потрібна.
– Доброго. Я вас слухаю.
– А, це ви. Так доброго ж дня вам, Діано, не знаю як па-батьковім.
Неквапний голос старої жінки. Щось діалектне прослизає, ще не можу ідентифікувати, що й звідки. Але я вже всміхаюсь.
Я їх люблю.
Я, як той Штірліц, найбільше в світі люблю стариків та дітей. Коли до мене телефонують, пишуть, говорять діти чи старі — мене ж можна брати голими руками.
Я їх люблю.
– Так я оце ж вяжу наскі. Я їх вяжу увесь час, я їх вже стілько відправила на фронт. А в меня хароші наскі. Я ото їду на секонд, вишукую там світера, разпускаю їх і потім вяжу. Вже сімсот пар связала. А мой дєд даже був на фронтє. Построїв там баню, так йому ще й медаль дали. Ну, він ще там чагось возив. А я от наскі плету.
Чернігівщина.Точно, Чернігівщина. Я прикриваю ледь повіки, по трубці тече тепло, заходить в руку, упевнено прямує до серця.
Я зціплюю зуби. Я рідко плачу. Я зовсім не плачу під час війни, зі мною давно щось сталось, я не можу плакати, навіть на похоронах найрідніших загиблих, але зараз я зціплюю зуби. Чому ж мені оцей неквапний старечий голос вибиває сльози з очей? Як буром садануло в шар блакитної мергелевої глини, і забив струмок бучанського шару води.
Як на другий день після похорону мами, коли всі попередні дні провела без сліз, хиталась від відчаю, але не плакала, відмахувалась від доброхотів: «Та покричи, поплач, тобі ж легше буде!» – а на другий день вийшла на сходи, раптом сіла і почала кричати.
Кричала, голосила:
«Я ж вже її ніколи не бачу, ой, мамо, мамочко… Мені б її за руку потримати, мені б за руку тільки…»Непритомніла, люди підхоплювали, несли.
«Слава богу, покричала», – хтось шепотів.
Що ж ви зі мною робите, мамо з Чернігівщини?
– А ви з Чернігівщини? — раптом питаю я.
– Да, ми чарніговскі, – відповідає. – Але тепер живємо в Києві. Так я оце думаю, вам патрібні наскі? Я харашо вяжу, ви нє думайтє. Я і ніткі харашо вибираю. Світера я распускаю, на секонді купую.
Мамо, ви ще питаєте…Мамо моя, мені потрібні ваші шкарпетки. Вони потрібні для фронта, не тому навіть що потрібні – а тому що вони від вас, мамо…
***ми отримуємо посилку***
– Оце ж ми з дочкою паєхалі на Нову пошту і відправили. Все, як ви казали, за ваш рахунок.
– Вони чудові, – кажу я.
Я не брешу. Я бачила багато шкарпеток за час війни – отих самов’язаних шкарпеток. Вони усі були чудовими, але ці…
– Ви не образитесь, якщо я візьму кілька пар собі? – питаю я. – Бо я одну пару взяла, вдягнула, і це таке тепло. Вони такі м’які.
– Ой, та беріть, що ви, – сміється жінка в трубці.
Ми дійсно взяли собі три пари з тих трьох мішків шкарпеток. Я коли взяла першу пару, вдягнула її на свої, покручені постійним болем ноги, і по ногах одразу пішло тепло – я зрозуміла повну цінність цих шкарпеток. До серця йшло тепло, до серця.
Що ж ви туди вплітаєте, мамо моя з Чернігова? Частину серця? То яке ж воно у вас, те серце, якщо ви вплели в кожну пару частинки його, а воно лишається у вас і лишається…
Я дякую, я говорю з нею по телефону, тепло від трубки йде по руці до серця. На моїх ногах ті шкарпетки. Ноги не болять. Уперше за багато років не болять мої ноги.
Як одразу припиняли боліти вони, коли мама казала:
«А ти ляж. Бережи себе, Діночко…»
І йшла дороблювати мою роботу, як всі мами йдуть дороблювати роботи своїх дітей.
… Пишіть мені, армія та фронт. Ми вишлемо вам шкарпетки. Цінність цих шкарпеток абсолютна.
Вони від мами.
Вони як оберіг.
Бережіть нас, мамо.
Мамо моя чернігівська, одна з тисяч і тисяч наших мам…
Діана Макарова, волонтерка
газета «Семь дней»
(друкується з дозволу авторки
