Олександр Шарко народився 20 жовтня 1988 року в місті Братськ, Іркутської області, де служив його батько-військовий. У 1992 році, після розпаду Радянського Союзу, родина Олександра повернулася на Батьківщину – в українське село Олбин, а згодом вони перебрались до сусіднього села Савинка. Саме у Савинці Олександр пішов до школи, і ще змалку проявив неабияку наполегливість у навчанні. Разом із сестрою Юлією, яка була на рік старшою, він сів за парту, не маючи навіть шести років. Проте це не стало перешкодою – він навчався відмінно, отримував похвальні грамоти і закінчив школу зі срібною медаллю.
- Сашко дуже хотів навчатися. Коли Юля пішла в перший клас, він так плакав, що бабуся брала його з собою на уроки. Так вони й пішли до школи разом, – згадує свого сина мати, Жанна Шарко.
У 2005 році, після школи, Олександр разом зі своєю сестрою вступив до Остерського будівельного технікуму на спеціальність «програмування». Через три роки, отримавши диплом з відзнакою, переїхав до Києва, де навчався в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана на юридичному факультеті, паралельно з навчанням чоловік працював. Здавалося, що юридична кар’єра складалася вдало, проте після завершення навчання чоловік звільняється з роботи та повертається у рідне село до батьків. У 2017 році Олександр повернувся додому і розпочав самостійну фізичну підготовку. Він бігав, тренувався, проводив дні у лісі, готуючи себе до серйозних випробувань.
- Він ніколи не казав мені, що готується до армії. Просто тренувався, бігав, ходив у ліс на тиждень. Уже потім я зрозуміла, що він готувався до служби в морській піхоті, – розповідає мати.
У серпні того ж таки 2017 року він подав заяву на контрактну службу. Спочатку його направили до Житомира, звідки повернули додому через зміни в наборі. Але незабаром він отримав пропозицію приєднатися до морської піхоти в Миколаєві.
- Я благала його залишитись, не їхати, адже уже тоді війна вирувала навколо. Але він заспокоював мене, казав, що має служити, — зі сльозами на очах згадує матір.
Рішення вступити до війська не було імпульсивним. Олександр свідомо обрав цей шлях, долаючи власні страхи. Колись він боявся висоти, але згодом почав захоплюватися стрибками з парашутом, доводячи собі, що меж не існує. Він постійно навчався: вдосконалював англійську та китайську мови, а згодом вступив до Одеської юридичної академії.
- Я дізналася про те, що він вступив у юридичну академію в Одесі вже після його загибелі, – зітхає мати.
Його служба проходила у у 1-му батальйоні 36-ї окремої бригади морської піхоти, на посаді помічника гранатометника, старшого матроса. У 2018 році підрозділ дислокувався біля адміністративного кордону з Кримом, брав участь у бойових завданнях у гарячих точках. На початку 2019 року Олександра направили на Донеччину, в район села Павлопіль.
6 серпня 2019 року в передобідній час під час інженерних робіт з обладнання позицій ВОП поблизу села Павлопіль, внаслідок ворожого обстрілу, від мінно-вибухових травм загинули четверо військовиків.
- Все… Там він загинув. Прилетіла міна 82-го калібру, і їх не стало…, – каже мама, ледве стримуючи сльози.
7-9 серпня 2019 року в Козелецькому районі у зв’язку із загибеллю Олександра Шарка та Владислава Рака оголошено днями жалоби. Похований в селі Олбин 9 серпня 2019-го; односельці на колінах зустрічали труну з Олександром.
Його мати дізналася про втрату сина, коли вже нічого не можна було змінити. Вона пам’ятає його як людину, яка не боялася випробувань і завжди прагнула більшого.
- Він не міг жити інакше. Він хотів більшого, він прагнув випробувати себе. А я… Я просто хотіла, щоб він залишився живим, – говорить матір.
Сьогодні ім’я Олександра Шарка живе в пам’яті його близьких, друзів і бойових товаришів. Він зробив свій вибір, і цей вибір став частиною історії боротьби України за свободу.
