«Щоб ми себе почували вільними людьми у незалежній Україні»: Сергій Бутко – про сенс деколонізації на Чернігівщині

Остаточну крапку в процесі деколонізації на Чернігівщині поставив начальник ОВА В’ячеслав Чаус, підписавши відповідне розпорядження. Тож 386 вулиць і провулків на Чернігівщині отримали нові назви. Над пропозиціями щодо перейменувань вулиць і демонтажу пам’ятників працювала робоча група з питань реалізації Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» в області.

Тож чи означає це, що процес завершений і на Чернігівщині вже немає, чого перейменовувати та демонтувати? У цьому питанні розбиралися з Сергієм Бутком, представником Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області.

Пане Сергію, чи можна говорити, що Чернігівщина вже очистилася від колоніальної спадщини у топонімах, інших назвах та монументальному просторі?

Деколонізація – це процес. Шість місяців органи місцевого самоврядування виконували політику деколонізації, тобто закон. Потім ще три місяці до 27 квітня уже керівники органів місцевого самоврядування своїми розпорядженнями, ті хто на це спромігся, виконували цей закон. Після цього – з 27 квітня до 27 липня у відповідності до встановлених у законі термінів «зачистку» проводила Чернігівська ОДА. Але цей закон – безстроковий. По друге, може бути щось пропущене і якісь питання – не вирішені. Тим більше, що в часі розтягується питання очищення меморіального простору. Чому? Якщо ми говоримо про пам’ятники і пам’ятні знаки й інші меморіальні об’єкти, які не стоять на обліку. То у оцьому випадку потрібно, щоб орган місцевого самоврядування визначався: «Це — символіка російської імперської політики, то ми її зачищаємо». Головне – розібратися. Але ж основна проблема – це ті меморіальні об’єкти, які стоять із радянського часу на державному обліку. А там схема – дуже непроста. Тож орган місцевого самоврядування сам має розібратися, що треба деколонізувати. Потім пакет документів перевіряє департамент культури, туризму, національностей та релігії ОДА. Після цього пакет документів надсилають до Києва, до Міністерства культури та інформаційної політики, де вони розглядають ці документи. І якщо бачать, що пам’ятник треба демонтувати, то дають наказ про зняття з обліку цього меморіального об’єкта. І після того орган місцевого самоврядування уже своїм рішенням демонтує. А демонтаж – це теж непросто, бо треба знайти кошти й того, хто виконає цю роботу. Тому, це процес непростий і розтягнутий у часі. Увесь процес не вкладається у три місяці.

На сьогодні, якщо я не помиляюся і не надійшло нової інформації, щодо пакетів документів, а їх сотні, які надіслала ОДА й органи місцевого самоврядування, жодного рішення Міністерство культури та інформаційної політики не ухвалило: тобто, зняти чи не зняти з обліку. Тобто, питання досі в підвішеному стані поки.

У громадах найбільше протиріч виникало через перейменування вулиць, що носили назву 8 Березня. Мовляв, свято таке є, а вулиць не має бути…

Коли на робочій групі, яка готувала рішення по перейменуванню, розглядали це питання, то було зазначено, що День боротьби за права жінок з’явився до комуністичного й тоталітарного режиму і є після нього. Але в радянський час в радянському союзі це свято було призначене, як державне свято для формування і виховання радянської людини. Як нині кажуть «совка». Тобто, те свято не має жодного стосунку до того, що в суспільстві називають жіноче свято. Це – комуністична ідеологема. І так було вирішено на робочій групі. У нашій області майже в кожному населеному пунктів була вулиця 8 Березня. Тобто, це була цілеспрямована політика радянського союзу щодо формування єдиної політики державних свят й виховання радянської людини. Тож, повторюся, що радянське свято 8 Березня не має жодного відношення до святкування Дня жінки і захисту прав жінок. Реально боротьба за рівні права чоловіків і жінок, тобто за гендерну рівність в Україні почалася і відбувається тільки після відновлення незалежності України, тобто після 1991 року.

Так розумію, що комісія із перейменувань, має аналогічну позицію стосовно назв, де фігурує жовтень?

Кажуть: «А що ж жовтень? Це ж назва місяця». У радянському ідеологічному переліку — це свято державного жовтневого перевороту. Тому жовтневих назв також наліпили багато, як і 8 Березня. Так само, як і 1 Травня. Яке не має жодного стосунку до захисту прав трудящих. Тим більше, що в радянському союзі рівень експлуатації був навіть набагато жорстокішим, ніж у царській росії або співставний йому. То була ідеологія комуністичної номенклатури для того, щоб тримати людей в покорі, для того, щоб ідеологія була, як цемент цієї російської імперії у вигляді комуністичного тоталітарного режиму.

Процес деколонізації передбачає появу нових табличок із новими назвами вулиць та демонтажі відповідних пам’ятників і пам’ятних знаків. Як вирішується це питання?

Щодо табличок, я думаю, що це питання — найлегше, хоча воно вже затягнулося. І ще з часів народної деколонізації, тобто з весни 2022 року. Бо на одних перейменованих вулицях вже є нові таблички, а на інших — запізнюються і зараз є критика щодо цього. А от із меморіальним простором найважливіше – це прийняти рішення. А потім спокійно, розраховуючи сили і ресурси, там, де вже прийняті рішення по деколонізації, проводити цю роботу.

Деколонізація – це не просто очищення символічного простору. Найголовніша мета деколонізації, щоб ми себе вільними людьми, вільними громадянами в незалежній Україні.

Тому нам і треба позбавлятися усієї цієї колоніальної спадщини. Тим паче, що це має суто практичний характер. Адже російський агресор каже: «Це ж наша територія, у нас тут є леніни, жовтні, 8 березні… Тобто, нас тут чекають». Символічний, меморіальний, топонімічний простір дуже впливає на людей. Ми – українці, в нас – свій символічний простір, наша ідентичність, яка нас зміцнює. Натомість, якщо залишається колоніальний простір — це вже удар по нас. І це питання національної безпеки.

Спілкувалась Ірина Осташко, cheline

Источник: format.cn.ua