Вони були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя… Захищаючи Україну від російської орди, Андрій Сергієнко з Корюківки Чернігівської області героїчно загинув…
Дружина загиблого воїна Галина Сергієнко почала вести щоденник пам’яті. Жінка згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.
На порталі «ЧЕЛАЙН» ми будемо знайомити вас із епізодами щоденника пам’яті та болю.
Мета цього проєкту – вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя за Україну.
Також ми хочемо вкотре всім нагадати про те, що війна триває… Усі ми повинні про це пам’ятати і власними діями – кожен на своєму фронті – наближати Перемогу.
Вашій увазі перший епізод з «Щоденника пам’яті та болю»…
Щоденник нашого життя. Спогади.
Прекрасний сонячний ранок. Як в тому анекдоті прокидаюся о 6 годині, без набридливого сигналу будильника. До чого тут це, спитаєте? Бо в мене відпустка. О, як би мені хотілося прокидатися так рано й швидко в один і той самий час, в дні з понеділка по п`ятницю, коли о 8.00 потрібно вже бути на робочому місці.
Отже, відпустка, літній ранок… Я піднімаюся з ліжка, заплітаю волосся, перевіряю чи спить дитина в сусідній кімнаті, а потім роблю собі каву і йду на вулицю, щоб помилуватися квітами на клумбах та скупатися в променях сонця, яке завжди щедро дарує мені своє тепло та спокій. Блаженна тиша… А голоси пташок та кукурікання півнів лише доповнюють чарівними нотами свого співу мої відчуття легкості та насолоди … Відчуваєте разом зі мною цей спокій? Ідеально? Тааааак… Раніше це було ідеально для мене… І в такі моменти я відчувала себе щасливою. Я посміхалася і всі негаразди й проблеми переставали бути глобальними. Енергія, яку я отримувала давала сили та позитив. Проте, відтоді як війна, не стукаючи й не запитуючи дозволу, увірвалася в наш дім … відтоді, коли вона забрала тебе… я не відчуваю…
Сьогодні мої ритуали ті ж самі (вони дають незначне відчуття стабільності, пов`язують мене з минулим життям), проте емоції та відчуття інші (вже не хочеться посміхатися, а тиша стає нестерпною). Замість радості та енергії, підступаючі сльози та відчуття самотності.
Я мов та гусінь, яка сховалася в коконі. Уявіть собі, що відчуває гусінь, яка не розуміє, що її чекає на етапі змін… (Я завжди використовую порівняння, бо так легше описати свої відчуття, а іншим легше зрозуміти). Що буде з гусінню, якщо вона піддасться паніці і виповзе з кокону раніше призначеного часу? Що буде з нею, якщо хтось з цікавості загляне в середину кокона, зруйнувавши при цьому так ретельно сплетені стіни? Гусінь на стадії лялечки, і її розвиток має бути природнім.
Мені страшно… Я не знаю, хто я… і ким стану? Хто я? Чарівний метелик з великими барвистими крилами, який даруватиме радість, непримітний нічний мотиль, який весь час шукатиме світло в темряві чи набридлива міль, яка приноситиме лише одні проблеми, а може — лялечка, якій не судилося вибратися зі свого кокона.
Мені 35. Я маю прекрасних батьків, чудову старшу сестру, велику дружню родину і найдорожчий, найбільший скарб – сина. Я донька, яку люблять, сестра, яку оберігають, матір, якій до ідеальної ще так далеко. Я була ученицею, студенткою, нареченою, дружиною, вагітною жінкою і жінкою з розбитим серцем. Я була наївним створінням в рожевих окулярах, і розчарованим їжачком, мрійницею і невпевненою плаксою. А потім я стала коханою… Наша з тобою історія розпочалась романтично (ну принаймні для мене). Я чомусь була впевнена, що вона написана на значно більшій кількості сторінок. Але чи то автор втомився писати, чи інші обставини вплинули на її швидкий кінець.
Спогад 1.
Я пам’ятаю, той момент, коли вперше звернула на тебе увагу. Коли зі звичайного сусідського хлопчини ти перетворився для мене на симпатичного цікавого чоловіка.
Це було влітку! Я, як завжди, вовтузилася на клумбі під вікнами нашого будинку. Схиливши голову, навприсідки зі скуйовдженим волоссям (бо віти вишні, під якою я «карачилась» постійно намагалися підправити мені зачіску), я полола квіти і раптом почула тихе: «Привіт!». Ти проїхав повз на велосипеді, мабуть, очікуючи привітання у відповідь, а я розгублено, прибираючи брудними руками з обличчя набридливі пасма волосся, промямлила тобі в спину «Драстє!». Так! Ми з тобою були сусідами. Але у дворі зустрічалися рідко (майже ніколи), і, здається, навіть, не віталися. Я уявлення не мала як тебе звати і де знаходиться твоя квартира, а тим паче не знала скільки тобі років. Пишу ці рядки і посміхаюсь. Згадую все і дивуюсь, яка цікава ця річ – доля. Чому саме з цього моменту я почала тебе помічати, чому мені захотілося побачити тебе ще раз і почути ще одне: «Привіт!»?
Я стала більш уважнішою. Тепер все частіше підіймала голову і озиралась, реагуючи на звук велосипеда. І, о диво, виявляється, ми майже щодня проходили повз один одного.
Ми віталися, посміхалися і я швидко відводила погляд. Так, ти мені сподобався, але маючи нелегкий досвід стосунків з протилежною статтю, я не прагнула його повторити. Тому часто говорила подругам: «Не дай Боже знову вляпатись». До того ж, будучи невпевненою в собі, я не вірила, що можу сподобатись такому чоловікові як ти. Але ж хтось на горі почав смикати за ниточки, чи то за великим задумом, чи ненавмисно, але нас почало притягувати один до одного все ближче.
