Вони були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя… Захищаючи Україну від російської орди, Андрій Сергієнко з Корюківки Чернігівської області героїчно загинув…
Дружина загиблого воїна Галина Сергієнко почала вести щоденник пам’яті. Жінка згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.
На порталі «ЧЕЛАЙН» ми будемо знайомити вас із епізодами щоденника пам’яті та болю.
Мета цього проєкту – вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя за Україну.
Також ми хочемо вкотре всім нагадати про те, що війна триває… Усі ми повинні про це пам’ятати і власними діями – кожен на своєму фронті – наближати Перемогу.
Вашій увазі десятий епізод з «Щоденника пам’яті та болю»…
Спогад 10
Наші стосунки розвивалися.
Спочатку, я, ніби слідуючи методичці «Як зблизитися з чоловіком?», почала тебе підгодовувати (дівчатка, до речі, діє 100%). Насправді, вже тоді в мені зародилося почуття відповідальності за тебе. Адже ти ставав все ріднішим. А рідні мають піклуватися один про одного.
Пам’ятаю свій перший зварений борщ для тебе. О, як я старалася. І я так стомилася, ніби город картоплі викопала. Готувала не як завжди на автоматі, а намагалася, як то кажуть, вкласти душу. Зараз, в цей момент, коли пишу, приємні спогади охоплюють мене і я повертаюсь думками до тебе, а посмішка не зникає з обличчя. Бо порівнюю твоє смакування мого «прекрасного» червоного борщу з ситуацією, коли я вперше спробувала твою каву. Тепер ти був на моєму місці, а я, мов той кіт в чоботях з мультфільму «Шрек», дивилася на тебе точнісінько таким чудо – поглядом в очікуванні твого вердикту. Тобі нічого не залишалося, як тільки сказати: «Смачно!» (я все розуміла, але ж як приємно).
Я ніколи не вихвалялася своїми кулінарними здібностями, бо реально розумію на що здатна. Я – людина емоція. Інколи можу сама себе здивувати, якщо маю настрій. В такі моменти (коли в тебе виходить приготувати дійсно шедевр) хочеться, щоб хтось був поряд (адже готуєш не для себе). Але ж я…це я. І дуже часто, те, що так добре планувалося, в мене, зазвичай, перетворюється на ну дууууже засмажене м’ясо, чи запечену картоплю в горщиках з присмаком диму. І як це доволі часто бувало поряд опинявся ти, мій коханий чоловік. Намагаючись якомога швидше ліквідувати наслідки приготування вечері, ти відкривав всі вікна й бігав з полотенцем по кімнатах, щоб вивітрити дим.
А потім, як завжди стримано, відповідав на дитяче запитання «Що це?»: «Спокійно мама готує». Я ж робила такий вигляд, що все так і заплановано, або просто говорила: «Підливка потекла. Нічого страшного!», а сама з острахом очікувала від тебе слів засудження. Але їх не було…
Ти ніколи не говорив того, що б образило мене. І ніколи не засуджував.
Ти завжди мужньо заплітав за обидві щоки все, що я тобі готувала. Я пам’ятаю твоє постійне: «Дякую, кохана, все було смачно!». Пам’ятаю, як я, будучи незадоволеною своїм результатом бурчала собі під носа, щось на кшталт: «Ага, розказуй, розказуй. Що я сама не знаю! То так говориш, щоб відчепилася і не допитувалася!» (бо знала, що буде далі). Ти завжди розумів, що я відчувала, тому спокійно підходив до мене зі словами «Бу,бу,бу», обіймав і цілував у щоку. «Я ж сказав, все було смачно! Отже, смачно. Інакше б не їв». І я була щаслива.
Я намагаюся себе полагодити. Я змінюю деталі свого механізму, змащую їх мастилом, зайве викидаю, а те, що замінити неможливо, зберігаю. Зламані, незамінні деталі назавжди зі мною. Мої стрілки йтимуть далі, показуючи, хоча й не точний, але час.
