Вони були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя… Захищаючи Україну від російської орди, Андрій Сергієнко з Корюківки Чернігівської області героїчно загинув…
Дружина загиблого воїна Галина Сергієнко почала вести щоденник пам’яті. Жінка згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.
На порталі «ЧЕЛАЙН» ми будемо знайомити вас із епізодами щоденника пам’яті та болю.
Мета цього проєкту – вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя за Україну.
Також ми хочемо вкотре всім нагадати про те, що війна триває… Усі ми повинні про це пам’ятати і власними діями – кожен на своєму фронті – наближати Перемогу.
Вашій увазі одинадцятий епізод з «Щоденника пам’яті та болю»…
Щоденник нашого життя. Спогади.
Я знову слухаю музику. Це вже інші пісні, інші мелодії. Я більше не танцюю, мені не хочеться підспівувати чи просто кивати головою в такт. Але ж я знову слухаю музику.
Кожна пісня, кожна мелодія написана чорнилами, видобутими з емоцій пережитого. Пісні в моєму плейлисті говорять за мене, адже інколи неможливо підібрати слова, щоб описати свої емоції та переживання. Тому я знову слухаю пісні, щоб відчути себе живою. Я чую спів скрипки і так приємно звучить дудук, голос виконавця і слова, які втрапляють в саме серце. В цей момент я нарешті можу зосередитись на собі, на своїх переживаннях. А інший світ стає розмитим… Проблеми, робота, думки більше не турбують мене. І я дозволяю емоціям вийти назовні, щоб не тиснуло так груди, не зводило м’язи. Легше не стає, але я відчуваю себе живою.
Спогад 11
Моє життя йде далі. З’являються нові спогади, але я постійно думками повертаюся до тебе. Я вже майже не плачу… Я намагаюся не жити минулим, не дозволяю горю взяти верх й дуже сильно щодня шукаю щось хороше, щоб подякувати долі за своє життя. Це важко… Особливо, коли минуле було таким прекрасним з тобою. З тобою я почувалася впевненішою, не такою розгубленою, відчувала себе коханою й потрібною.
З кожним днем ми ставали ближчими (здається вже повторююсь, але як ще написати?). Час був не на нашій стороні, ми були молодими, але вже не юними, тому трішки прискорювали події. Пам’ятаю, як давала собі слово більше ніколи не впускати в нашу родину жодного чоловіка. Я не бажала, щоб наш з сином маленький світ хтось змінював. Тепер, коли я пізнала тебе, мені так хотілося поділитися з тобою найдорожчим, що мала. Перед знайомством, ми хвилювалися обоє. Ти говорив, що не маєш досвіду спілкування з дітьми і не знаєш, що робити і що говорити. І це був перший з трьох випадків, коли я бачила тебе таким розгубленим (я обов’язково напишу у своїх наступних постах про це, бо пам’ятаю). Я ж боялася іншого, якщо раптом нічого не вийде, і я зроблю свою дитину нещасливою? Чи правильно я вчиняю? Це мій вибір, моєї бажання, моє щастя. А чого хоче мій Назарчик? А якщо я помиляюсь? Сумніви … До біса ті сумніви… Побачимо… І я не пошкодувала. Жодного разу.
Знайомство…
Перше враження було чудовим. І я відчула, як виростають за спиною крила. Ти одразу знайшов спільну мову з дитиною. Не «сюсюкав», не був нав’язливим, маючи бажання сподобатися. Ти просто був собою. Ти посміхався, багато говорив. Ну, звісно, подароване іграшкове авто і смаколики для дитини також зробили свою справу. Виявляється, що серденько маленької дитини завоювати значно легше, у порівнянні з недовірливим жіночим. А ще, я сподівалась, що ми покорили твоє. Того вечора ми вирішили, що варто спробувати жити разом.
«Ти розумієш, що все серйозно? Я не хочу, щоб дитина прив’язувалася до тебе, а раптом щось піде не так?» — запитала я.
«Розумію. Мої наміри серйозні».
