Вони були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя… Захищаючи Україну від російської орди, Андрій Сергієнко з Корюківки Чернігівської області героїчно загинув…
Дружина загиблого воїна Галина Сергієнко почала вести щоденник пам’яті. Жінка згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.
На порталі «ЧЕЛАЙН» ми будемо знайомити вас із епізодами щоденника пам’яті та болю.
Мета цього проєкту – вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя за Україну.
Також ми хочемо вкотре всім нагадати про те, що війна триває… Усі ми повинні про це пам’ятати і власними діями – кожен на своєму фронті – наближати Перемогу.
Вашій увазі дванадцятий епізод з «Щоденника пам’яті та болю»…
Щоденник нашого життя. Спогади.
Україна бореться. Весь світ спостерігає. Люди дивляться новини, читають газети, звикають. А Україна бореться!
Чи очікував хтось такого опору? Я не звертаюсь до європейців, американців чи, не дай Боже до загарбників та нелюдів. Я запитую у нас — українців: чи знали ми наскільки сильний наш дух?
Кров бурлить від люті, страх змушує боротися, біда вчить пристосовуватися та виживати. Ми не зупиняємося, у нас просто немає вибору. Ми незламні?
Люті у нас вистачає… і з кожним днем, з кожною втратою вона сильнішає!
Ціна занадто висока! Кожне втрачене життя несе за собою десятки скалічених душ. Кожне втрачене життя – це загублене майбутнє, яке могло б бути. Це ненароджені діти, це нездійсненні мрії та плани, ненаписані пісні та вірші, не намальовані картини, не передані знання та вміння наступному поколінню. Це обрізана нитка, з якої сплетено велике біле павутинне мереживо. Нитка за яку чіплялись інші ниточки, утворюючи прекрасний візерунок. А тепер? Все мереживо посічене дірками. Невтомні руки майстра намагаються відновити його, повернути хоча б частково до попереднього вигляду. Проте візерунок вже не той, зашиті місця вирізняються шрамами, білий колір окроплений багряними краплинами крові. І від цього мереживо не перестає бути прекрасним, воно набуває цінності, стає особливим. Дірки зашиті набагато міцнішими нитками і вся ніжність малюнку перетворюється на міцне сплетіння сталевих грат. І ми продовжуємо боротися попри все!
Спогад 12
Ми почали планувати наше спільне життя. Відкладали гроші на весілля. Ми прагнули зробити комфорт в першу чергу для дитини. Саме тому першим нашим великим спільним проектом стала дитяча кімната. Мої ідеї, забаганки ти приймав з азартом та готовністю до дій. Я прагнула зробити наш дім затишним та світлим, тому білі шпалери з ледь помітним візерунком в дитячійкімнаті мені здалися найкращим варіантом. Ми вирішили поекспериментувати та покласти на підлогу білий лінолеум. Я була впевнена, що його буде так легко мити!!!
«Стільки ж засобів зараз є для миття підлоги! Однозначно такий лінолеум замовляємо!» — переконувала тебе я. Ти лише глибоко вдихнув й промовив: «Ну, дивись!».
Хто ж знав, що світла підлога та ще й з рихленою поверхнею так важко відмиватиметься!!!Хто знав? Ха-ха. Ти…. Ти знав, але ніколи не докоряв мені, коли я була неправа.
Проте найшаленішою моєю ідеєю було пофарбувати біле підвіконня в світло бежевий колір. «Це класно виглядатиме, тоді ось ця поличка в кімнаті буде в тему, бо підходитиме під колір підвіконня». Я, ніби випробовувала твоє терпіння, чекала осуду чи протистояння. І знову: «Ну, давай, спробуємо». З тобою я не боялася помилятися, не боялася мислити нешаблонно, втілювати в реальність своє бачення світу.
Я пам’ятаю, що це була осінь, ось-ось мали полетіти білі мухи… Холодні дні і ще холодніші ночі. Мені край потрібно було пофарбувати полицю й підвіконня. «Аромат» фарби розповсюдився по всій квартирі з секундною швидкістю. Відчинене вікно не допомогло. Дивно, як деякі моменти згадую до дрібниць, інші ж розмиті і, ніби, відбувались не зі мною.
Пам’ятаю, як хвилювалася за тебе, пропонувала тобі заночувати у моїх батьків. «Все буде добре! — говорив ти. — Я відкрию вікна, все вивітриться!» «Але ж холодно!»– я ледь не плакала, бо розуміла, що через мене тобі доведеться мерзнути всю ніч. «Якщо не заморожу, то отрую фарбою, а ми ще й до РАЦСу не дійшли» — думала я вночі, лежачи в теплому ліжечку вдома. Мені, здається, що я не спала тієї ночі. Чекала ранку, щоб написати тобі смс: «Доброго ранку!Як ти?». «Доброго ранку, кохана! Вижив».
Мені, здається, що вже тоді ти зрозумів, що зі мною буде не легко. Я, навіть, переконувала тебе подумати ще раз, доки не пізно. Та ні, запізно… Ми обоє закохані по вуха і попри все нам добре разом.
І ось, нарешті … Назар у захваті від кімнати (зізнаюсь, підкупили ще й двоповерховим ліжком, яке, я знала, сподобається дитині). Ми щасливі. Тепер і я кажу: «Картина домальована!»
