Вони були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя… Захищаючи Україну від російської орди, Андрій Сергієнко з Корюківки Чернігівської області героїчно загинув…
Дружина загиблого воїна Галина Сергієнко почала вести щоденник пам’яті. Жінка згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.
На порталі «ЧЕЛАЙН» ми будемо знайомити вас із епізодами щоденника пам’яті та болю.
Мета цього проєкту – вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя за Україну.
Також ми хочемо вкотре всім нагадати про те, що війна триває… Усі ми повинні про це пам’ятати і власними діями – кожен на своєму фронті – наближати Перемогу.
Вашій увазі п’ятий епізод з «Щоденника пам’яті та болю»…
Спогад 5
Через декілька днів після нашої першої «розмови» в магазині, ти надіслав мені запит дружби у Фейсбуці. І я не вагаючись прийняла його. Дуже шкодую, що не можу зараз зануритися в твої спогади і описати їх, не можу спитати тебе про це. Що ти відчував? Про що думав? Чи мав ти піднесений настрій, як це було у мене? Чи посміхався людям і весело щебетав з друзями, які не розуміли, що з тобою відбувається, як це було зі мною? Не дізнаюсь… Ніколи…
В якийсь момент мені захотілось бути гарною. Я почала шукати фото, на якому б мала вигляд не змученої розлученої одинокої матері, а симпатичної жінки, яка ще може позмагатися з іншими. І в моїй голові зародився план… Так, так, любий, говорячи собі: «Не йди далі, бо там глибоко», я продовжувала крокувати вперед. Я ловила тебе на гачок з наживкою. Чи то ти вже давно спіймав мене? (З нас двох ти вправніший рибалка).
На щастя за декілька днів мої друзі планували весілля. Тому я вирішила діяти… Я хотіла бути гарною, щоб вразити тебе…
Ви зустрічали жінок, які зовсім не вміють фарбуватися? Так, їх не багато, але вони є. І я саме така жінка. В мене не має косметичок, забитих різними відтінками помад та блисків для губ, немає туші, тіней, тональних кремів. Я просто не вмію ними користуватися (раніше я соромилася в цьому зізнатися, а зараз досить легко і, навіть, не страшно писати про це). Я рада, що живу в містечку в якому працюють майстрині, які з бридкого каченяти здатні зробити прекрасного лебедя. Цього разу я вирішила не економити. «Дівчатка, ось вам палітра, малюйте. Хочу всіх здивувати». Чарівниці потрудились на славу. Першою, кого вразив результат була я. Сукня і прикраса доповнили образ. І відчувши себе принцесою, я на славу відгарцювала на весіллі своїх друзів. Чоловіки, що сиділи поруч (мабуть, за дорученням подруги-нареченої), оточили мене увагою.
І мені вперше за довгий час не хотілося ховатися й тікати. Я фотографувалася… Багато фотографувалася, не соромлячись, і посміхаючись щиро.
Вночі, я не могла заснути. Думала, про весілля та події, які відбулися протягом дня, а ще про тебе і чи сподобаюсь я тобі на фото.
Публікую фото… Чекаю на твою реакцію. Чекаю…Чекаю…ще трішки чекаю… До вечора настрій зіпсувався… «Надумала собі щось, дуринда!». Раптом, відповідний сигнал в телефоні. Відкриваю фейсбук. Знову серцебиття прискорилось, «либа» (так я називаю посмішку) на все обличчя, коли бачу твій лайк під фото і коментар «Красуня». Більше нічого не треба…
Пізніше ти навчиш мене приймати себе такою, яка я є. Ти кохатимеш мене без макіяжу і гарного одягу, кохатимеш справжню. А я кохаю тебе.
Щоденник нашого життя. Спогади.
Нещодавно я дізналася, що моя армія підтримки збільшилася. І я… злякалася. Так, так, уявляєте, злякалася. Чого саме? Мабуть, осуду…Це не було неочікувано, спонтанно чи без моєї згоди. Просто раніше мою сповідь читали лише рідні, друзі та знайомі мені люди, і я розуміла, що для них – це також важливо. Читаючи наші спогади, вони знову й знову згадували тебе, посміхалися й плакали разом зі мною через події свідками яких вони були. І мені було легко відкриватися їм. Бо писала я завжди краще, ніж говорила. А особливо, коли так болить.
«Хто прочитає історію нашого кохання? Хто зрозуміє? Хто засудить? А чи не засуджуєш ти?»
Хоча…Життя дало мені цінний урок ( поменше б таких уроків, бо вже не витримую): страх -це не завжди погано. А надмірна самокритика та невпевненість можуть не дозволити зробити щось важливе. Я вірю, що роблю щось важливе для тебе. Поряд зі страхом часто крокують обережність і можливість вибору. Тому я обережно обираю шлях вперед. Дозволяючи собі боятися, я не зупинюся на півшляху і продовжую писати від душі, прислухаючись до ваших порад і зауважень. Писатиму для Вас, для рідних та друзів, а найголовніше писатиму для тебе і для себе, бо так говорить моє серце.
Тому, щиро дякую всім, хто допомагає мені та дає можливість познайомити інших з тобою. І дякую всім, хто проживає ці моменти разом зі мною…
