За інформацією: Суспільне Чернігів.
Артем Ракітін після поранення, коли йому надали першу допомогу. ФОТО: З особистого архіву Артема Ракітіна
Не знаю, скільки я був непритомним, може 30 секунд, може хвилина, може дві, може п'ять, я не пам'ятаю, який це за часом був період. Тому що йшов серйозний бій, він точився ще дуже-дуже довго. Там працював танк, він не раз же стріляв, він постійно відпрацьовував і відпрацьовував. І так вийшло, що снаряд безпосередньо потрапив у мій спостережний пункт, у мою позицію влучив, і так вийшла травма в мене. Я з пацанами вже після цього спілкувався, кажуть: "Ракета, ти взагалі фартовий. Тому що від позиції там нічого не залишилось". Говорить: "Братан, там так шолом роздробило, як в тебе ще голова не розкололася".
– Що зараз з твоїм оком?
– Наразі бачу яскраве світло. Думаю, з Божою допомогою та лікарів ми що-небудь, хоча б периферійний зір, але відновимо. Я на це сподіваюсь, тому що мені надалі продовжувати службу. Хочу хоча б бачити, що відбувається праворуч, хоча б щось. Якось вже пішов результат нормальний – якщо я раніше бачив біле світло, а зараз лампа яскраво світить, я бачу точку, що яскраво світить, точково. На око наклали понад 24-26 швів, там зібрали його. Мені замінили кришталик, який від уламків був посічений, закачали рідину, зібрали око. Він, виходить, зрісся, приріс, потім треба було видалити той старий кришталик. Він був повністю розбитий, і його потрібно було витягти.
Артем Ракітін з пораненим оком. ФОТО: З особистого архіву Артема Ракітіна
– Скільки тобі обійшлося лікування?
– Ніскільки. Є ті, хто допомагає. Я ухвалив рішення, що пластику буду робити, щоб зробити все гарно. Робити це буду взагалі в іншому місці. Там платна клініка, але я думаю, там ми проговорювали, що вони будуть теж робити це все безоплатно.
– Скільки тобі зібрали грошей і куди ти їх витратив?
– 1,3 мільйона гривень, вони лежать на карті. Хто загинув із хлопців, виплатив сім'ям, це у нас після цієї операції. Інші гроші лежать на карті, нікуди нічого не витрачав. Якщо я відновлюсь, мені треба доукомплектувати екіпірування. Це як пазл такий, який тягнеться вічність. Ну і на підрозділ, що вважаю за потрібне, що потрібно докупити, я витрачу і на підрозділ. Тобто на якісь свої моменти, та навіть на відновлення, якщо кудись я захочу поїхати, відпочити, щоб саме психологічно, морально відновитися.
Щоб ви розуміли, я екіпірування свого на понад 1,2 мільйона гривень втратив. Я вийшов просто в одній броні. Тепловізійний приціл, на який мені підписники, мої знайомі допомагали збирати. Тобто я вийшов звідти – у мене настільки бліндаж розбило, що я вийшов спочатку просто в одній броні, а потім мені важко було з бронею, я зняв і броню. Я вийшов просто в одних штанах, курточці й у взутті, все.
– Як це – жити з одним оком?
– Спочатку було дуже важко, і психологічно важко. Картинка не відкривається, око дає про себе знати постійно. Очі – це парний орган, коли болить правий – віддає на лівий. Тобто у мене реально таке, що не можу привідкрити око, воно сльозиться, світло болюче впливає. З цим треба жити, це вже реалії, і мені з цим жити. Я до цього починаю пристосовуватися з кожним днем. Тобто я вже знаю, які краплі потрібно крапати, що зробити. Буває, що зміна погоди впливає та дає про себе знати. Тиск всередині, стільки таких критеріїв, їх дуже багато.
Перший день, коли я не бачив на два ока, бо у мене все залило, набряк великий був. Я ж взагалі сліпим виходив. Потім, через 14 годин після ми виходили вночі з позиції. Це страшно психологічно, що ти здоровий чоловік, з усіх боків здоровий і великий, і ти просто не бачиш, і мене реально побратим за руку виводив. Ми йшли, виходили через мінне поле. Пам'ятаю, як у перший день, коли я лежав, не можна так говорити, але я думав, що треба розлучатися з дружиною, бо кому лежачий треба, окрім своїх батьків.
Живеш вдома, їси, п'єш, все знаєш у своїй квартирі, а ти прокинься і відкрий очі. Відкрий очі, а потім закрий, і почисти зуби, сходи в туалет. І ти відчуєш це. Так ти ще живеш в цій квартирі п'ять, 10, 15 років, хто як живе, і це дуже важко, реально. Зараз це йде з голови. Якщо ти хочеш, у тебе все буде, будеш їздити. Я на машині їжджу. Зараз я переналаштувався вже з автоматом.
– Ти плануєш на службу повернутись?
– Так, я планую, тому що я засидівся вже, скажу чесно. Реально хочеться до хлопців, хочеться долікуватись, навіть на морозах, пацани були на навчаннях. Я зідзвонююсь з хлопцями, вони типу: "Братуха, ти там нічого нового не побачиш". Але однаково повторення – це матір навчання, як школа боксу. Це як ось боксер робить бій з тінню, так само і спецпризначенці роблять повторні вправи, безпосереднє навчання.
— Ну багато хто б сказав, що все, відвоювався, займайся чимось іншим…
– Теж ловив себе на думці, що я побував на операціях, і на багатьох операціях побував, і є пацани, і ти цими пацанами живеш, як би це не сказано. Хоча це чоловічий колектив, може, і на підвищених тонах з кимось, але більшість цих людей – це браття справжні, і ти хочеш до них. Там ось зараз завдання "намалювалось", я дзвоню вже, кажу: "Братан, я також вскочу в цю двіжуху". Мені дзвонить, говорить людина: "Ти що, типу «космонавт» взагалі зараз? Ти лікуйся! Зрозумів?". Але завдання там не супер-пупер, я медалі там не нав'язую собі, але реально хотів стрибнути в це завдання. Там треба було забрати дещо у певній локації, і мені говорять: "Пригальмуй, лікуйся ще".
– Як ти рідним сказав про поранення?
– Всі засмутилися. Всі плакали. І я цей темп нав'язав, типу: "Чого плакати? Я ж живий". Вони виїжджали зі сльозами радості, тому що я це нав'язую. Якби я сказав типу: "О, все, я за вас ледь не загинув, мені погано", – вони б сумували, але я нав'язую інше. Син мною пишається. Одним словом, прибіг, каже: "Тату, можна з тобою сфотографуватись?" – коли я був у лікарні. Я кажу: "Окей, давай". Ми сфотографувались, і він по школі бігає, і він же історію здалеку знає. Я ж йому не розповідав історію, як було, як я бій приймав. А зі сторони, коли з кимось прийшли до мене в гості, або з дружиною хтось приїхав, я розповідаю, а цей же увібрав, як губка, і по школі говорить: "Мій тато сильніший за танк". Прибігає в операційну – а мене не оперували, просто перемотували – забігає такий і каже: "А можна я подивлюся?". Там такий лікар класний у нас, каже: "Ну давай. Ти не боїшся, Мирончику?" – "Та ні, не боюся", – каже. Такий роздивляється, а потім: "Тату, можеш показати?". Він такий цікавий малий.
– Як змінилося твоє світосприйняття після поранення?
– Я не розмінюю свою енергію. Я зараз її притримую у собі для відновлення свого організму. Не розпорошуюся, коло спілкування невелике в мене. Кожного разу тільки на заходи кличуть якісь там, то я не розмінююсь, кажу: "Дякую за запрошення. Я краще побуду з родиною". Не те що з родиною, зараз дружина мене буде хейтити повністю, типу: "З якою родиною? Ти там це…" Коротше, вона не розуміє. От я реально зараз перебуваю з родиною. То я не був із родиною, постійно розважався, а це виходить перебуваю зараз із родиною, нехай там чотири години, три години на день виділяю дитині, але вона буде розповідати: "Ні, ти не з родиною, ти десь там".
– Тебе сильно «поплавило» після поранення?
– Так. Я комунікабельний в усіх сенсах і з усіма. У мене, слава Богу, велика школа там, де я працював, дякую. І я навчився перелаштовуватись. Ну, буває, інколи так паяє, що просто хочеться на монстра перетворитись. Я вважаю, що треба опанувати свої емоції. Я вірю в медицину, треба реально пропрацьовувати з хлопцями, організовувати якісь заходи й запрошувати якихось психологів, які реально психологи, щоб це був військовий психолог і реально проговорювати моменти, тому що це потрібно.
– А на що ти зривався?
– Прийди до спортзалу, там накачаються і ходять біля дзеркала. Вони думають, що вони круті рейнджери, а крутість полягає у тому, що може бути хлопець 40 кілограмів ваги, а в нього духу набагато більше, ніж в цього чувака, у якого "банки". Знаєте, у мене багато моїх близьких, друзів, які кажуть: "Чого йти туди, вмирати?" Слухайте, для мене це… я кажу: "Вася, гальмуй, тому що зараз я тобі з одним оком набоксую так, що ти…" Він такий: "Все-все-все, братан, все, я гальмую".
– Як і коли ти потрапив у ГУР?
– Десь рік і два-три місяці. Через побратима бойового надійшла пропозиція. Я ж такий: якщо воювати, то воювати; якщо волонтерити, значить волонтерити. Я за масштабування. Якщо щось робити, треба віддатися на 100%. Я такий: "Ага, окей". І все, і я потрапив у цю велику родину.
– Я бачив, що в "Артані" є різні випробування під час підготовки.
– Ми, коли готувалися до операцій, дві години в одязі плавали. Тобто це дуже важка вправа. Ти в одязі без броні, тобто штани, кітель і берці, і ти там, імітація, дві години плавання, це підготовка, у морі коли ми вже працювали. Ось такі напрямки підготовки.
– Я бачив, що людей закопували живцем.
– Ну це Саби тема. Саба – це мій кент, друг. Я, особисто, таке не проходив. От, закопатися і побути із самим собою, під землею дихати в цю трубку. Насправді це крута тема і я хочу цю тему пройти. Я от зараз приїду, відновлюся, щоб там не киями копати цю яму, засипати, а щоб воно було. Літо буде, я цю тему точно зроблю собі. Я до Саби приїду, скажу: "Братан, давай". Він скаже: "Ракета, давай". Саба в нас такий, відморожений, як і ми всі.
– Перелічи операції, в яких ти брав участь.
– "Вишки Бойка", мис Тарханкут, острів Зміїний. У глибокий тил заходили, але це таке, серйозне таке, на якому поставимо паузу, я не можу розповісти про це. Глибокий тил, просто був у тилу. Задача розподілялася поетапно: Зміїний, вишки, півострів.
– У чому сенс усіх цих морських операцій ГУРу?
– Основна мета – це наш півострів, наша земля. Я навіть говорю нашою мовою: Крим однозначно буде наш! І як би це не було, і якою б ціною це не було. Острів Зміїний – це настільки енергетика сильна, що вам не передати. Це море, Чорне море. Ми звикли бачити Чорне море в Одесі, я от просто був, думав, у мене акцентувалася увага, Чорне море – це Туреччина відпочиває поруч, я серйозно кажу. От я був там, де трохи далі – великі краби, щоб ви розуміли. Реально, ми ловили, їли їх. Це на Зміїному було. Там вода настільки чиста, там дельфіни в морі.
