У квітні 2017-го року всю Україну збурила новина з Чернігова: група дівчат-підлітків жорстоко познущалася з 14-річної Поліни Малоштан. Дівчину били ногами по голові, кидали на бетонний паркан, тягали за волосся та підпалювали його.
За цим спостерігав натовп інших дітей, вони заохочували нападниць і знімали все на відео. Після побиття в Поліни діагностували струс мозку та численні травми на тілі та обличчі.
Суд над нападницями тривав понад три роки. Усім обвинуваченим інкримінували групове хуліганство, вчинене з особливою зухвалістю. За такий злочин загрожувало до чотирьох років позбавлення волі. Між тим, п’ятеро учасниць побиття отримали умовні строки – від 1 до 3 років. Ще до однієї нападниці, якій на той час було 17 років, суд вирішив застосувати примусові заходи виховного характеру – її передали під нагляд матері до досягнення повноліття.
Поліна Малоштан вважає таке покарання для своїх кривдниць несправедливим.
Нині ж ця справа набуває нової гостроти. Дівчата, які били Поліну, намагаються оскаржити свої умовні терміни. Імовірно, аби їхні біографії не були заплямовані. Судове засідання з цього приводу відбудеться вже 1 лютого 2022 року.
Це неабияк засмучує Поліну Малоштан. Бо оговтуватися від пережитого їй доводиться і досі, хоча вже й минуло кілька років. За цей час Поліна подорослішала, переїхала до Києва, де навчається на бухгалтера і працює.
«Хотілося б ту ситуацію відпустити вже, аби все нарешті скінчилося. Але треба знову все згадувати. Образливо, що така несправедливість. Ось собачці, наприклад, вухо пофарбували в рожевий колір, одразу власнику строк буде. Спершу відсидь, а потім виходь. А тут така резонансна справа на всю країну, а в результаті – нічого. І не одне відео збереглося, а з кожного ракурсу. Більше як 50 свідків. Але не всіх їх навіть до суду викликали. І половина свідків, які мали свідчити у суді, взагалі на засідання не приходила, бо їм повісток не вручили в руки. Бо якби вручили і вони не прийшли, то був би штраф», – у коментарі для ЧЕline зазначила дівчина.
Навіть нині спомини про пережите Поліні даються тяжко. Каже, що побиття сталося просто через те, що опинилася не в той час і не в тому місці, і познущатися тоді могли над будь-ким іншим.
Між тим, час від часу дівчина прокручує у голові ту ситуацію.
«Не постійно, але думаю. Просто, коли беруть в мене інтерв’ю чи повістки з суду приходять. Думаю, що знову доведеться бачити тих дівчат із їхніми постійними насмішками. Коли вони починають жартувати наді мною, питати: «Ви що, без журналістів не можете?». А якби не було журналістів? То про цю справу всі взагалі вже забули б», – переконана Поліна Малоштан.
До речі, з судовими повістками відбувається теж дещо дивне. Через це постраждала сторона пропустила не одне судове засідання.
.
«Якимось чином судові засідання постійно відбувалися без нас, адже повістки нам надсилали заднім числом. Приходить листоноша, аби під підпис віддати повістку, розписуюсь, але дати на повістці не збігаються. Скажімо, суд уже відбувся, а повістку відправили через тиждень після нього. І зрозуміло, що на суді ми не з’являємося. Бо не знаємо взагалі про нього. Вони там самі судяться, їм там комфортно.
Отримуємо тільки судові рішення. І батьки тих дівчат, і адвокати у Чернігові казали, що ми нічого не доб’ємось і дівчатам нічого не буде. На найпершому судовому засіданні суддя вітався за руку з батьком однієї з кривдниць. А потім з’ясувалося, що він хрещений когось із цієї компанії», – розповіла вона.
Після цієї події зі своїми кривдницями Поліна зустрічалася тільки на суді. Але це не означає, що боятися дівчині вже було нічого. Бо отримувала різні погрози.
«Спочатку були погрози і вимоги забрати заяву, бо знову щось подібне може трапитися. Взагалі багато різних погроз було і від батьків тих дівчат зокрема.
Зараз інша сторона подала апеляцію. Хочуть позбутися умовної судимості. Побачимо, як воно буде. Суддя тепер інший.
Мені навіть уже люди пишуть: давайте мітинг влаштуємо проти цієї всієї ситуації. Щоб нарешті мої страждання скінчилися», – зізнається Поліна.
До речі, все, що відбулося і відбувається, не найкращим чином позначилося на здоров’ї потерпілої.
«Зір дуже впав. Нам підказали, до якої клініки звернутися. Нині збираю гроші на операцію. Тиск постійно скаче. З одного боку, все те жахіття, що трапилося зі мною, ніби й призабулося, і не хочеться нікуди рухатися. А потім знову нагадує про себе. Бо не варто цього всього забувати, треба добитися справедливості. І звідкись сили беруться», – розказує вона.
Не було легким й емоційне відновлення Поліни після пережитого.
«Постійно змінювали психологів. Хоч би в якій лікарні я була, спочатку чернігівській, потім київській, зі мною працювали психологи. Я з ними спілкувалася, але мені було простіше самій розібратися з переживаннями, ніж комусь розповідати. Адже в мене є родина і підтримка. Досі мене підтримують, і це добре. А потім мені подарували песика. І цей собачка – мій найкращий психолог. Він слухає, ворушить вушками, виляє хвостиком, чекає на мене, радіє, коли приходжу. Це дуже зігріває душу», – зізналася дівчина.
Для дівчат, які її били, Поліна хоче справедливого покарання. Не умовних строків, а ув’язнення.
«Як стаття передбачає – до 4-х років реального строку, а не умовне покарання. Треба думати, що робиш, хоч їм і по 14 років було. Я ж у тому віці такого не робила і більшість підлітків такі справи також не приваблюють.
І свідки мають бути покарані, які стояли і жодним чином не намагалися протидіяти тому, що відбувалося. Є всі докази, але чомусь та сторона намагається вийти сухою з води», – запевняє Поліна.
А ось усі розмови про милосердя і про те, що не потрібно ламати молоді долі, вона вважає шляхом у нікуди. Бо безкарність породжує нові злочини.
«Багато людей пишуть, що кривдниць треба карати, підтримку висловлюють. Раз пробачиш, воно повториться. Мене ж не одну побили, такі історії в Україні не є поодинокими. Отакі «діти» сидять біля телевізора і бачать, що їм за такі дії нічого не буде. Максимум штраф у 300 гривень доведеться сплатити і все.
Тому подібним випадкам краще запобігати, ніж розгрібати наслідки. Ось найстарша із кривдниць Женя просто пішла та забрала документи з педагогічного вишу. А навчалась же на вчителя. Як би вона з дітьми працювала після такого випадку?» – розмірковує Поліна Малоштан.
І дійсно, чи були б нові побиття, якби дівчата, які знущалися з Поліни, понесли заслужене покарання? Наразі можна лише гадати. Але що не має піддаватися викликати сумнівів, то це істина про те, що не повинно бути злочину без покарання. Принаймні, в цивілізованому суспільстві так і є.
–
Ірина Осташко
