Городня в минулому вважалась єврейським містечком. Перші відомості про євреїв у Городні датуються 1792 роком. Тоді їх тут проживало 335 чоловік. А в 1920 році налічувалось вже 1965, що становило третину населення міста.
З 1985 року в Городні існувала хевра кадиша — братство, до обов’язків якого належало відвідувати хворих (як багатих, так і бідних, а бідних і лікувати за рахунок братства), ночувати у тяжкохворих, доглядати за кладовищем, брати за поховання ту чи іншу плату, а бідних ховати безкоштовно, надавати допомогу бідним роздаванням милостині, надавати подорожуючим тимчасовий нічліг та прихисток.
У 1910 році в місті діяло дві синагоги (дерев’яна і цегляна, яка була збудована в кінці 18-го століття). Але з 1930-их років кількість євреїв у Городні почала стрімко зменшуватись (на той час їх залишилось лише трохи більше 700).
«Ще наприкінці 90-их мені довелось бути присутньою на відзначенні єврейською общиною Песаха — свята на згадку про Вихід з Єгипту. Тоді вперше довелось скуштувати мацу і познайомитись з деякими традиціями єврейського народу. Якось для мене особисто городнянські євреї асоціювались перш за все з моєю улюбленою вчителькою англійської мови Фаїною Борисівною Вахутинською. Незважаючи на строгість викладання, англійську досконально я так і не вивчила. Зате вже в дорослому житті, працюючи в редакції, відкрила для себе багатогранний світ цієї незвичайної жінки. Я безкінечно могла слухати історію життя її родини, яка тісно переплелась з історією Городнянщини, перечитувати вірші з зошита, який вона мені довірила, і захоплюватись її поетичним талантом, роззявивши рота слухати теорію земного буття і переходу однієї його форми в іншу. Мабуть, невипадково її очі зустріли мене першими під час мого візиту на єврейське кладовище. А прийшли ми сюди разом з 80-річним Миколою Івановичем Самойленком, який якраз і доглядає за цвинтарем вже впродовж майже двох десятків років», — розповідає журналістка Світлана Томаш.
«Я не сам це роблю. Наводимо порядки тут разом із сином та сусідом, які згодились мені допомагати. А почалось все з того, що покійний Іосиф Давидович Азбель попросив мене доглядати за похованнями, рідні та близькі яких не мають змоги це робити. Я не міг відмовити цій чудовій людині. Допоки існувала потужна єврейська община, догляд здійснювався її силами і коштами. Спочатку мені навіть передавали певні символічні гроші за цю працю, потім вже, мабуть, виявилось нікому і ніяк це робити. А недоглянутих могил з кожним роком збільшувалось. Врешті виявилось, що й взагалі я чи не єдина людина, яка здійснює догляд за похованнями. Але покинути те, що робив впродовж багатьох років, я вже не можу», — розповідає Микола Самойленко.
Микола Іванович неквапом водить по кладовищу, відкриваючи історії поховань. Їх тут близько 150. Найдавніші датовані 1920-ми роками. Зупиняємось перед похованням Лейкиних. Після імені найстаршого Бориса Аврамовича, померлого в 1932 році, додано напис: «Розстріляні фашистами». 45-річна Єлизавета, 26-річна Рива та дворічний Олександр загинули разом у 1941-му… Кривава й страшна історія цілої родини. Коли сталася трагедія? На надгробку вказано тільки рік. Історія свідчить, що перші розстріли в Городні були проведені айзацкомандою-76, яка в день окупації Чернігова 9 вересня 1941 року перемістилась з Гомеля до Чернігова й направила свої загони в Борзну, Сосницю та Городню. Цим загоном у Городні було розстріляно 21 «єврейського терориста та грабіжника». Але ще до появи карателей місцеві поліцейські самостійно прийнялись вирішувати «єврейське питання». 25 вересня городнянською поліцією були вбиті Левін Мендель і Аронова Рахіль, а згодом — Ісаак Хайкін.
Чорний день для єврейської громади настав 20 грудня 1941 року. Перед цим у місто прибув каральний загін СС. За розпорядженням начальника районної комендатури поліцейські заарештовували та збирали євреїв у місцевій в’язниці, а наступного дня — на світанку 20 грудня — їх виводили по декілька чоловік і тут же, у тюремному дворі біля цегляної огорожі, в самому центрі міста, вбивали. Всього за цей ранок було вбито 82 людини. Тих, хто зміг сховатися та залишитися живим, відловлювали та вбивали протягом всієї зими 1941 – 1942 років. Трагедія цілого народу, трагедія багатьох родин, трагедія, вписана кривавими чорнилами в історію Городні.
Друге поховання, яке показав Микола Іванович — це могила 24 чоловік, на якій стоїть високий камінь. Надпис свідчить, що це жертви масового розстрілу євреїв, які піддавались гонінню й переслідуванню, у 1920 році. Його вже ледь можна прочитати на кам’яній брилі. Пам’ятник вочевидь потребує оновлення, бо самому Миколі Івановичу це не під силу.
Нині на кладовищі можна побачити старі пам’ятники з викарбуваною зіркою Давида і нові, на сучасний лад надгробні плити. Тут ховали та ховають тільки євреїв. За традицією, жіночі поховання знаходяться з правої сторони, а чоловічі – з лівої. Тут покоїться чимало чесних, талановитих людей, які жили в нашому місті, любили його й були його частинкою. Микола Іванович чи не щодня приходить на кладовище, щоб пам’ять про них була доглянутою і світлою.
Джерело: Світлана Томаш, «Новини Городнянщини»
