Чернігівщина – неповторна територія. Тут чудове все, особливо природа, яка вражає своїм розмаїттям. Зокрема, гуляючи Міжрічинським регіональним ландшафтним парком, можна ніби здійснити мандрівку до пустелі чи якоїсь скандинавської країни.
За словами Андрія Сагайдака, гіда в дику природу, засновника природничого центру «Міжрічинська пуща», дюни – це характерний ландшафт для Полісся. Просто на них мало хто звертає увагу. А насправді вони є практично по всьому Поліссі.
«Це сліди, який лишив по собі останній льодовик приблизно 10-12 тисяч років тому. Він танув, величезні маси талої води стікали і виникли великі піщані відклади. Наукова назва – флювіогляціальні відклади. Це витягнуті піщані пагорби. Насправді невисокі, заввишки 5-7, рідко до 10 метрів», – у коментарі для ЧЕline зазначив Андрій Сагайдак.
На Поліссі люди їх часто не помічають, бо зазвичай вони вкриті сосновими лісами. На них ростуть, як кажуть лісники, непродуктивні сосняки, тобто розлогі та невисокі дерева. Тому ці дюни наче й непомітні.
«Але в тих місцях, де ліс зник унаслідок пожеж, через випас худоби або якусь іншу причину, оці піски починають трішки рухатися, їх вітер перевіває і формується дуже цікава місцевість, яка нагадує справжню пустелю – голий відкритий пісок, який вітер хвильками викладає, як справжні бархани із кущиками трави, лишайниками чи якимись іншими посухостійкими рослинами. З часом бархани знову можуть зарости і так до наступної пожежі чи ще якогось впливу», – каже Андрій Сагайдак.
За площею «пустельна» ділянка – приблизно 50 гектарів. Це вважається доволі невеликою площею. Примітно, що по всій Європі вони поступово зникають. Тому оці угрупування континентальних піщаних дюн підлягають охороні.
«Зазвичай ці землі непродуктивні, їх у господарстві не можна використати, але люди завжди пробували щось із ними зробити, щоб земля, як кажуть, не гуляла. Їх позаліснювали соснами, хоча сосна на цих площах росте погано. Або банально пісок розкопували для будівництва чи ще для якихось господарських потреб. Ось тому багато де в Європі вони зникають, хоча піщані дюни важливі для екосистеми. Наприклад, у нас водиться болотяна черепаха, яка живе в болотах, але для того, щоб вона розмножувалася, потрібні піщані дюни. Вона має вилізти з води, знайти ділянки відкритого піску, відкласти яйця, щоб вони як в інкубаторі прогрілися. Ящірка прудка любить такі піщані ділянки, щоб відкладати туди яйця. Дуже багато рідкісних комах, є рідкісні рослини, які тільки на піщаних дюнах ростуть», – пояснив засновник природничого центру «Міжрічинська пуща».
.
Він упевнений, що зазвичай людям цікаві ландшафти, яких вони не бачать у повсякденному житті, або ті, які нагадують якісь далекі краї. Тобто якщо бачимо пустельний ландшафт, хоч і не дуже великої площі, можна там пофотографуватися на піску, а потім, використовуючи фантазію та сучасні технології, можна домалювати до світлини верблюда чи ще якісь атрибути пустелі.
«Ми всі знаємо, які на вигляд звичайні луки, узбережжя Десни чи листяні ліси, а в нашому парку поруч із піщаними дюнами, тобто пустельними краєвидами, можна побачити ділянки сосняків-лишайників, тобто низькорослий сосновий ліс, під яким не росте трава, а все вкрите наземним лишайником. У народі кажуть, що це – білий мох. Така місцевість характерна для Скандинавії чи Фінляндії. І нам також притаманна», – зазначив Андрій Сагайдак.
Єдина незручність: ці природні перлинки розташовані в центрі лісового масиву, треба пройти кілометрів 7 чи 8 углиб лісу від села. А станом на сьогодні через воєнний стан наразі не можна ходити до лісу. Нині, якщо якісь туристи до Міжрічинського парку їдуть, то їх ведуть екологічною стежкою, до музею в селі запрошують. Тобто дуже обмежений маршрут.
Але хочеться вірити, що дуже скоро ситуація в країні зміниться на краще.
Ірина Осташко
Фото – Андрій Сагайдак
–
