Ткацтво Чернігівщини. Рушник «реактивний агрегат», 19 ст.

Хадорине вареньніе.
Щойно «діевки» з колгоспної ланки, що виконувала польові роботи неподалік села, прилаштувалися на перепочинок, Хадора раптово підхопилася з місця й хутко подалася геть, заглиблюючись дедалі більше в територію молодого колгоспного саду, що впритул прилягав до селянських городів. На оклик колежанок: «Хадора, ти куди?» — лише махнула рукою, навіть не озирнувшись…
Цукор для простих селян був дуже дорогим задоволенням. До сільських лавок його подеколи завозили, але він був здебільшого грудковий і рудуватого кольору. Можна було побалувати ним дітей або вживати в прикуску до чаю. Про виготовлення варення тоді навіть не йшлося. Фрукти: яблука, груші, сливи, вишні сушили. Яблука та груші квасили (мочили). Яблука та здебільшого сливи топили (відтоплювали) в печах. Тобто наповнені ними великі горщики декілька днів поспіль ставили в піч до досягнення певної готовності. Витоплену фруктову юшку зливали в окрему посудину і використовували для приготування киселю чи узвару. Готовий топлений фруктовий продукт зберігали у великих горщиках або глеках у прохолодних місцях, зокрема, у заглибині під полом для спання. Вживали здебільшого взимку або навесні. Траплялося, що поверхня топленого продукту вкривалася пліснявою, її обережно знімали — та й по тому. Дефіцит цукру й неспроможність селян його придбати тривали до 1950-х років. Бо якщо й купували його, то не кілограмами, а лише стаканами. Щоб було чим підсолодити страви для прошених гостей. Такими стравами могла бути каша, але здебільшого — розлитий по глибоких тарілках кисіль, поверхню яких злегка притрушували цукром. Та навіть коли вже стала змога купувати достатню його кількість, варили варення далеко не всі. Хтось зважився на це раніше, а хтось уперто тримався дідівських методів. Найдовше трималися до останнього й Федора з донькою Ганною, допоки вареннєва лихоманка нарешті торкнулася і їх. А наваривши його вперше, не могли ним нахвалитися й насолодитися…
«Ну й діе ж тєбіе насіло?» — галасливо відреагували колежанки, щойно Федора винирнула з-поміж садових дерев. Та у відповідь спершу лише посміхалася, а врешті таки зізналася: «Одьдіе, піеніе діевкі, такеє смачніенне теє варенніе так мініе єго захатіелосє, що нє вдіержеласіе, збіегала дадому да й найєласіе»…
Чергова Федорина витівка стала для селян черговим крилатим висловом — «Захатіелось, як Хадори вареньніе».

Юрій Дахно, краєзнавець.

Источник: format.cn.ua