Трирічний Сашуня Семеняга з Новоселівки Чернігівського району подорослішав на кілька років за ті 35 діб, які провів у підвалі з рідними. Війна змусила їх залишити свою оселю по обіді 24 лютого. Вранці Сашині батьки ще встигли заправити автомобіль і купити кілька пакетів продуктів. «Із чоловіком і двома неповнолітніми синами ми поїхали до моєї сестри у Вознесенське, — говорить Наталія Семеняга. — Будинок сестри стоїть трохи осторонь від лінії фронту, там є хороший та надійний погріб. Тому, коли ми дізналися про наступ орків, не зволікали».
Тривожну валізку вони зібрали з розрахунку на кілька днів, бо думали, що скоро повернуться додому. «Я взяв із собою одну машинку і тракторець, — згадує Саша. — Мама дозволила покласти його в мій рюкзак до одягу».
Маленький Саша захоплюється саме такою технікою. До війни в нього була ціла колекція сільськогосподарської техніки: понад 50 тракторів і комбайнів. Усі вони займали почесне місце в кімнаті маленького фермера. Саме про таку професію мріє хлопчик.
Тридцять п’ять діб Сашуня не виходив із погреба, бо в окупованому рашистами Вознесенському заборонялося виходити на вулицю, палити вогнище. «Нам було дуже холодно», — каже блакитноокий малюк. « Мама надівала на мене куртку, вкривала ковдрами, а зверху – своєю шубою і татковим кожухом. Казала, що це мій намет, і я грався там із тракторцем та машинкою».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Позаду неї кривавий слід і шмат заліза”: історія однієї родини з околиць Чернігова
Батьки розповідають, що Саша щодня збирався додому. Йому важко було пояснити, що йде війна, що на нас напали. Хлопчик постійно просив хліба, хоч родина намагалася щодня готувати свіжу їжу. «Ми тишком-нишком розпалювали вогонь і варили щось із продуктів, які були в погребі. Закривали це маленьке вогнище усім чим тільки могли, щоб його не помітив ворог, — . розказує Наталія. — Але діти дуже хотіли хліба. І коли сусідка нам дала ще теплий буханець, ми просто розплакалися. Бачили б ви, з якою жагою і насолодою діти його їли!»
Наталія зі сльозами на очах згадує, як 17 березня до них у погріб приповз її поранений батько і повідомив, що їхнього будинку більше немає: «Собак я відпустив (родина розводила мисливських собак породи лайка, їх було три. – Авт.). Там усе палає, то нехай хоч вони врятуються».
Один тільки Саша вірив, що його улюблениця Аза повернеться. І вона повернулася, — посміхається Наташа. — Коли війська відступили і ми змогли вийти з погреба, перше, що зробили, — поїхали до нашого дому. Саша поїхав із нами, бо ні на які вмовляння зостатися не погоджувався. Коли ми приїхали на згарище, то побачили Азу. Вона повернулася на руїни».
Від будинку не залишилося нічого: кімнати, техніка, одяг, колекція тракторців і Сашин ноутбук, який йому приніс Святий Миколай, — усе було зруйновано ворожими бомбами. Та гріла душу Аза. Вона не збиралася залишати свій дім. Тому господарі з обгорілих дощок змайстрували їй будку та загін. Тепер Аза охороняє подвір’я, а родина поки що живе у Вознесенському в Наташиної сестри. Недавно волонтери подарували сім’ї Семеняг велосипед, про який мріяв Сашуня. «Тепер у Чернігів на роботу мама їздитиме велосипедом і зможе привозити з міста чотири пакети з продуктами, а не два», — по-дорослому пояснює він.
А мама мріє здійснити бажання всієї родини: «Ми хочемо збудувати літню кухню і повернутися у свій двір. Саша каже, що готовий навіть жити з Азою в будці, аби тільки вдома».
–
Джерело: газета «Гарт»
