Мова про Національний музей народної архітектури та побуту України у Пирогові (Київ), який вважають класичним прикладом скансенів — музеїв просто неба. На 133 га зібрано та експонуються близько 300 архітектурних пам’яток XVI–XX ст. (хати, церкви, млини, інші господарські будівлі) та понад 70 тисяч предметів побуту, що репрезентують усі історико-етнографічні регіони України.
Всі регіони України представлені в наступних експозиціях музею: «Полісся», «Поділля», «Середня Наддніпрянщина», «Полтавщина і Слобожанщина», «Південь України», «Карпати», «Вітряки», «Ярмаркове поле» та «Українське село 60-х — 70-х рр. XX ст.».
Саме в експозиції «Полісся», присвяченому історико-етнографічному регіону, який простягається із заходу на схід, охоплюючи північні та центральні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, північні райони Київської, Чернігівської та Сумської областей, — із 45 архітектурних експонатів представлені будівлі, які були перевезені з Чернігівщини. Серед них є й унікальні, єдині, які наразі збереглись в Україні.
До унікальних пам’яток, які були перевезені з Чернігівщини до цього музею, належить крупорушка‑тупчак із села Архипівка (Семенівщина).
Це унікальна господарська споруда для обробки гречки та виготовлення круп. Її будівельник та замовник невідомі, а останнім власником був Микола Андрійович Смілин. Це доволі велика двокамерна будівля загальною площею 146 м². Дах критий очеретом. В одному приміщенні розміщене складне обладнання для обдирання гречки із валами, дерев’яними колесами, «кулаками» й «пальцями». Пристрої забезпечували подачу зерна на вальці, сортування і провіювання крупи, а також зв’язували круг із усіма механізмами крупорушки, яка давніше була обладнана жорнами. Друге приміщення у плані наближене до форми шестигранника. Його основний елемент – колесо діаметром 8 м, поєднане з нахиленим валом. Воно оберталося під вагою двох виведених на нього коней. Це колесо виходило з‑під ніг тварин і водночас змушувало їх переступати з ноги на ногу, тобто тупцювати. Звідси й назва всієї споруди та кінного привода – тупчак. Робота відбувалася без погонича. Входом до тупчака вважаються великі ворота на стовпах. Ця крупорущка – тупчак — єдина відома в Україні споруда цього типу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У селі на Чернігівщині росіяни атакували підприємство харчової промисловості
Миколаївська церква із села Городище (Менщина) збудована 1763 р. також була перевезена до Пирогова (2016 р.).
Нині демонструється з перебудовами, які здійснювались у подальші після її побудови роки. На момент її перевезення до музею була у занедбаному стані з втраченими підлогою, покрівлею, зруйнованими банями. У музейному закладі була відреставрована та відкрита до огляду. Під час реставрації у шпарині стіни знайшли поминальну записку кінця XIX ст. та дві пам’ятні дошки 1888 р. з детальною інформацією про храм, які козак Арфим Ситий залишив 130 р. тому. Також у вівтарній частині виявили вирізьблений поховальний напис.
Ще тут експонується «непосидюча» хата із села Мамекине Новгород‑Сіверського району, побудована місцевими майстрами наприкінці ХІХ ст., яка двічі змінювала своє місце «прописки».
Так, у 1923 р. була розібрана та зібрана вже в іншому сусідньому селі — Полюшкіне. А у ХХІ ст. «перебралась» до Пирогова. Відома й остання її власниця — Єфросинія Лазарівна Дорошенко. Житло складалось із двох приміщень: самої хати, побудованої, як правило, з масивного соснового кругляка та сіней з лози, прибудованих на початку ХХ ст. Дах критий соломою. Зовні хата руджена, тобто помащена рудою глиною, усередині – побілена. Сіни зсередини мащені глиною, щоб не залітав сніг. Вікна фігурно обведені білою підводкою. Обладнання хати типове для Полісся: широкі лави, врубані у зруби стін, піл, ікони, стіл на покуті, біля лави «водник» – невеличка діжка для води. Є й місцевий автентичний посуд із відомих гончарних осередків – с. Верба (Коропщина) та с. Осьмаки (Менщина). Горщики тоді називалися «золільник», «борщівник», «уклад», «горщатко», «махотка» тощо залежно від призначення та розміру. Образи прикрашали рушниками, тканими червоними смугами, ромбами, хрестами, квадратами. На жердці — шита «біллю» сорочка та плахта. У сінях можна побачити різноманітний реманент у т.ч. й решета та сита, які масово виготовлялися до початку ХХ ст. в селах Новгород‑Сіверщини.
І ще один експонат переїхав із Чернігівщини до музею — дерев’яний вітряк із с. Лісове (Ніжинський район). Він знаходиться у розділі – експозиції «Вітряки» Цей, як і багато інших вітряків, свого часу використовувався для розмелювання зерна на борошно.
–
Джерело: Чернігівщина туристична, за матеріалами pyrohiv.com, wikipedia
