За інформацією: Суспільне Чернігів.
Наталія Росс. Суспільне Чернігів
Про початок повномасштабної війни
На початок повномасштабної війни Наталії Росс був 51 рік. На той час жінка уже не працювала медиком, хоча до цього 27 років була "дільничною" в дитячій поліклініці.
"24 лютого. Подзвонила кума. Каже: «Ти спиш?» Я кажу, що сплю. Каже: «Вставай, війна почалась». Я говорю: «Ти що, такого бути не може». Каже: «Вставай!». І тут я почула вибухи. Реально було незрозуміло, що відбувається і що робити. Ну і перше, що прийшло на думку, що я військовозобов'язана. І я медик. Зібралася і поїхали з чоловіком до воєнкомату", — згадує Наталія.
Тоді синам Наталії було: Антону 13 років, Глібу — 11. А ще — старша дочка. Спочатку про хлопців піклувалися друзі Наталії, а потім — їхня сестра.
"Діти відреагували спокійно. Якщо мама так вирішила, значить це правильно — захищати свою Батьківщину. Мене оформили, видали зброю, і так я стала до лав ЗСУ. Відправили нас на околиці Чернігова, де саме ми й зупинилися. Там була наша санчастина. Нам дали ще начмеда, лікаря, і ми почали свою, скажемо так, діяльність".
Про перше бойове хрещення
Бойова медикиня згадує, як під час облоги Чернігова вона вперше відчула страх:
"Ми йшли з чоловіком. Просвистіла куля. Причому так близько, що реально стало дуже страшно. Страшно, що тебе будь-якої хвилини можуть «зняти» просто так. Пі*ар сидів десь на водонапірній башті, як нам сказали, снайпер. І відстрілював людей".
Далі — були перші болісні моменти: люди, які загинули майже на очах Наталії. Це було у мікрорайоні ЗАЗ.
Зруйнована багатоповерхівка в мікрорайоні ЗАЗ у Чернігові. Суспільне Чернігів"Танкіст, молодий хлопець, який на вигляд був цілий, але, напевно, всередині в нього було все перебите, тому що снаряд впав поряд… Ми побігли далі. Було дуже багато людей. Вони сиділи в підвалі, підвал теж привалило. Розгребли все. Почали виводити людей. Почали надавати допомогу. Викликали «швидку». Свій транспорт підключили, вивозили людей. Які тяжче – одразу відвозили. Які легше – тим надавали допомогу. І вони чекали вже. Прибігла жіночка молоденька і каже, що моя сім’я там. А сім’я її якраз там, де склалося до четвертого поверху. Пізніше розкопали цю сім’ю – нікого живого не залишилось".
Про перше "офіційне" поранення
Своє перше, як каже Наталія, офіційне поранення вона зазнала вже на сході України.
"Я маю на увазі, що воно було офіційно зареєстроване там, де я проходила лікування. Це, коли ми були на Білогорівці, там поряд нас почали дуже розносити. І спочатку вони клали там і міни, і снаряди, а потім скинули КАБ-250. І мене тоді дуже добре «затрьохсотило». Я була обмежено придатна, але без медика на передовій не можна, інакше смертність можна множити на два".
Після цього, говорить бойова медикиня, їй дали групу інвалідності. Але вона продовжувала воювати.
Наталія Росс на фронті із понівеченою автівкою. Сімейний архів Наталії Росс"Медик — різностороння людина. Він і стрілець, і на посту стоїть — виконує всі обов'язки, що й усі інші, окрім того, що надає допомогу".
Про ПТСР та нездатність плакати
Наталія Росс розповідає: на фоні неодноразових контузій у неї розвилося дуже багато супутніх хвороб.
"Все є наслідком мінно-вибухової травми, струсу головного мозку… Глухоту поставили другого ступеню, це вже точно, тому що були пробиті барабанні перетинки".
Тоді ж жінці поставили діагноз — ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).
"Цей раз звернулася, тому що вже я розуміла, що це край. Реально, мене вже накривало так, що просто… Це і безсоння, це і "флешбеки", це і кошмари постійні, це й агресія, непорозуміння в сім'ї, непорозуміння з друзями, бажання бути наодинці з собою… Тому що реально це дуже тяжко".
Бойова медикиня зізнається: найстрашніше, що було для неї на фронті, — це страх не встигнути допомогти.
"Страшно, що люди, за яких ти відповідаєш, перейдуть в ранг двохсотих. Найважчі та найтяжчі втрати – це коли не ставало моїх побратимів, з якими я починала воювати. Дуже багатьох зараз немає. Оце найтяжче. І є ті "флешбеки", які постійно в мене трапляються".
Наталія розповідає: вона почала боятись маленьких просторів.
"Ну, мабуть, оцей вибух в машині дав своє. Тобто в мене розвинулася клаустрофобія. Клаустрофобія — це .
А ще її настрій може змінитися буквально за пару хвилин.
"Мені може бути добре, потім — мені погано, потім — у мене агресія, потім — апатія. І це може проходити за день циклів дуже багато".
Тепер, каже Наталія, вона розуміє, що треба б дозволити собі поплакати, але в неї це не виходить.
Наталія Росс під час реабілітації. Суспільне Чернігів"Навіть якось хлопців дуже багато пішло…"задвохсотилось"… я не змогла прорвати отак от і сльозинки. Цей механізм контролю – це, мабуть, звичка за чотири року війни. Там не можна було… мужики впадали в психози та в істерики, а мені не можна було, я була єдина жінка, яка могла їм сказати: "Хлопці, дивіться, я з вами, я жінка і я з вами, разом ми на одній позиції, ми під одним обстрілом з вами". І це допомагало".
Про чоловіків, які не служать
За словами бойової медикині, на фронті реально не вистачає людей.
Про те, як вона ставиться до чоловіків, які не служать, Наталія каже так:
"Я розумію, якщо людина там хвора чи виконує якісь обов'язки, без яких, скажімо так, не може функціонувати місто. Але коли це здоровий хлопець чи чоловік, і він ховається…"
Про шлях до розуміння себе, відчуття провини та підтримку
Якою Наталія бачить свою місію надалі, жінка каже:
"Наразі в мене немає повного розуміння, чого я хочу: чи я хочу бути тут, чи я хочу бути там. Коли вдома перебуваю, мені тут добре, мені тут комфортно, але є відчуття, що хлопці там, і у них є потреба в мені".
Проте жінка зізнається: "Думаю, що я виконала свій обов'язок стосовно країни".
Зараз, поки перебуває на реабілітації, часто приїздить до озера і йде до води. Це її заспокоює.
"Я можу годинами сидіти та дивитися на воду".
У цей час згадує про побратима, який загинув:
"Він мене вивозив, двохсотий, а я вціліла. Я – ціла. І це мене дуже, скажемо так… я постійно відчуваю провину, що він пішов, а я – жива. Коли я була там, на "нулі", я його дуже часто згадувала. Коли я зараз тут, я дуже часто згадую, коли я була там, на "нулі". Ця війна — вона з нами постійно. У мене постійно є почуття провини… і перед Сашею, і перед іншими теж… я не можу нічого з цим зробити. Я живу, а вони ні".
Наталія говорить: велика сила — це підтримка волонтерів, які допомагають ЗСУ.
Наталія Росс зі своїми дітьми. Суспільне Чернігів"Якби не волонтери, не знаю, що й робили б ми. У мене є подруга з благодійного фонду «Збережи Чернігів». Ми разом, за можливості, допомагаємо, чим можемо. Є подруга «Паляниця» (це теж назва благодійного фонду, – ред.). Вони з французами теж. Хлопці звертаються. І я — чи допомагаю, чи напряму звожу. Так і живемо, а що робити".
Її ж підтримують діти, каже Наталія.
"Знають, що з мамою зараз не дуже легко, але приймають. Я дуже хочу, щоб я була повноцінною людиною, яка може відпустити все це і жити далі. Жити з миром в душі".
Зараз жінка тримається заради майбутньої перемоги.
"Я дуже хочу, щоб, наприклад, зараз мені та ж кума подзвонила, сказала: "Наташо, війна закінчилась". Це буде кльово".Читати ще
Читати ще
Трансгендер в ЗСУ, робота медиком в Росії, життєва адаптація: історія військового з Чернігова, який був жінкою
