«Найважче нині для жителів прикордоння – чекати. Бо не знаєш, що буде через хвилину. Чи прилетить на голову снаряд, чи десь поруч впаде міна. Постійно чогось чекаєш і ловиш себе не думці, що звикаєш до цього страшного чекання. Живеш далі», — так описує нинішню ситуацію на крайній півночі Чернігівщини староста села Тур’я Олександр Артюшенко.
Попри щоденні обстріли прикордонних населених пунктів, люди продовжують тут жити і працювати: медики лікують, аграрії в міру можливості обробляють поля, потроху оговтуються підприємці, займаються благоустроєм комунальники.
Прикордоння пристосовується до війни.
Звичайно, життя тут змінилося для всіх – війна надиктувала свої правила гри.
«До вторгнення життя було спокійне і звичне. А після – все змінилося. Весь період окупації я перебувала в Клюсах, працювала у лікарні. Вже більше року область звільнена, але обстріли продовжуються. Буває, що і до нас у село прилітає. Із будинків, поблизу яких сталися прильоти, люди виїхали. А ми як обстріли, то по погребах ховаємося. Населення поменшало. Виїжджають. Мене люди не відпускають, адже нікому їх буде лікувати, якщо я поїду», — розповідає завідуюча фельдшерським пунктом села Клюси Наталія Чернявська.
17 червня 2023 року (близько 05.30) росіяни обстріляли село Клюси Сновської громади. В результаті обстрілу сталася пожежа житлових будинків.
Фото – голова Корюківської районної військової адміністрації Іван Ващенко
Селяни чітко усвідомлюють небезпеку подальшого перебування в населеному пункті, але страху перед російськими терористами тут вже немає. Навіть коли докучають хвороби, все рівно покладаються на сили місцевого медика.
«Взагалі звикаємо до всього і пристосовуємося. Працюємо, хоча в наших умовах медичне обслуговування назвати повноцінним важко. Але хвороби і біль у людей ніхто не відміняв, звертаюся з тиском, шлунковими хворобами, головними болями. В окупації з медикаментами було сутужно, нині трохи краще, але через відсутність транспортного сполучення як такого є проблеми», – зазначає Наталія Чернявська.
Не бояться ворогів і в іншому населеному пункті крайньої півночі (з міркувань безпеки назви села не вказуємо). Тут функціонує притулок для людей похилого віку. Ці незламні люди категорично відмовилися евакуйовуватися, мовляв, тут наш дім – і нікуди вже звідси ми не поїдемо. Підопічні і колектив геріатричного пансіонату пережили разом найскрутніші часи і стали єдиною родиною.
Вихованці пансіонату
«Хіба людей покинеш? Нам підбадьорювати, доглядати, годувати, мити й переодягати підопічних треба. Страх звісно був, але то раніше, особливо боялися, як колони техніки їхали. Ми збиралися на роботі і боялися, а роботу робили. Ми їсти на грубі варимо – на дровах. Нам не страшно, якщо відключають світло чи газ. Підтримували своїх підопічних морально, а вони нас. Нині працюємо нормально, люди від евакуації відмовилися, хоча усім нашим підопічним пропонували виїхати. Зараз у нас 19 підопічних. Дровами ми забезпечені і котел у нас є, який на дровах працює, то можна користуватися, коли газ відключають. До обстрілів звикли. Як близько вони – то страшніше, як далі, то не так страшно», — розповідає керівниця відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання Наталія Камишна.
Наталія Камишна
Звичайно, війна вплинула і на освітній процес. Навчання на прикордонні проходить в дистанційному режимі. А труднощі, які виникли на початку, вже вирішили.
«Весь навчальний рік у нас пройшов дистанційно. Нам управління освіти допомогло – багатьом дітям роздали планшети, ноутбуки. У другому семестрі і до кінця навчального року вже всі наші діти були на зв’язку. І ситуація із відключенням світла устаткувалася. Тому проблем не було ніяких – діти звикли, уроки за розкладом. Укриття у школі обладнане, школа нова, підвальне приміщення дуже велике. Там у нас медична кімната є і ліжка. Дай Бог, щоб це все нам не знадобилося. Лавки й парти позаносили, дошка у підвалі є, вай-фай є. До речі, працівники школи самі лавки поробили. І всі поприносили доріжки, звичайні половики, килимки і позастилали їх. Укриття вже обладнали у відповідності до всіх вимог. Воно у нас відкрите постійно — і вдень, і вночі», — розповідає директор Тур’янської гімназії Людмила Железняк.
Не оминула війна і аграрну сферу. Через мобілізацію, замінування і обстріли, площі засіяних земель суттєво зменшилися. Негативним чинником стали також ціни на пальне і добрива.
«Нині є проблемою, що багатьох працівників забрали в армію. І економічна ситуація нехороша. Ціни на паливо, мінеральні добрива, посівний матеріал і запчастини для техніки – надвисокі. А ціна на зерно навпаки – дуже мала. У першу нашу посівну після окупації ми купували дизельне пальне аж по 74 гривні за літр, тобто втричі дорожче від нормальної ціни. Мінеральні добрива – по 20 тисяч за тонну, що теж у три рази дорожче. А ціна на продукцію втричі знизилася. Ми зазвичай сіяли кукурудзу, а торік не сіяли, бо вона потребує більше азотних добрив, які дуже дорогі. Тож сіяли соняшник, думали буде врожай і ціна на нього. Втім урожай соняшника був слабкий через надмірні опади у вересні. Зібрали неякісний і малий урожай. А цьогоріч також сіємо соняшник із сподіваннями, що буде краще. Всі площі (1300 га землі) засіваємо – сою, соняшник, просо і гречку», — розповідає аграрій з прикордоння Сергій Михно.
Та попри надскладну економічну ситуацію і напружену безпекову обстановку, чоловік вірить в кращий сценарій, мовляв, все буде Україна.
«Віримо в нашу перемогу. Ми ж тут землю обробляємо, вкладаємо великі кошти не для того, щоб хтось прийшов і нам завадив зібрати врожай», — на оптимістичній ноті завершує розмову Сергій Михно.
Непроста ситуація з обробітком землі і в пересічних сільських господарствах.
«Люди городи посадили, худобу порають, бо надія тільки на городи. Щоправда, картоплі і посівів менше. Але хлопців, які мають техніку й завжди обробляли городи, позабирали в армію. Трактори стоять, а хлопців нема, бо воюють», — зазначає Наталія Камишна.
Окрема історія – це долі людей, які через обстріли змушені були тікати з рідної домівки. Станом на травень 2023 року в Чернігівській області на обліку перебувало 7400 внутрішньо-переміщених осіб. Статус ВПО дає можливість цим людям отримати бодай якусь фінансову підтримку.
«У прикордонних територіях роботи немає взагалі. Мають місце тимчасові заробітки. Держава і міжнародні організації допомагають гуманітарною допомогою, виплати для переселенців по 2 тисячі люди отримують, хто оформився. Пенсіонери отримують пенсії. Так і виживаємо», — зазначає староста Тур’ї Олександр Артюшенко.
Життя всіх цих людей вже ніколи не буде простим. Непросто нині медикам, вчителям, інженерам, підприємцям, аграріям і всім тим, хто тримає економічний тил прикордоння. Але очевидним є і той факт, що ці люди пристосовуються до війни і живуть далі – з непохитною вірою в Перемогу.
Павло Солодовник
