Вишивка Чернігівщини. Рушник Мати-Захисниця, 1940-х років

Аж занадто вже любила та берегла своїх синів Катерина. Та хіба ж тільки вона? Більшість післявоєнних удів віддавали всю невичерпану любов і тепло своїм напівсиротам. Наслідками такого однобокого виховання та надмірної опіки — коли мати ладна була вирвати очі кожному, хто не те що скривдить, а й просто криво подивиться на її дитину — ставали егоїзм, вседозволеність і маніпулятивна поведінка дітей. До цього додавалося ще й зловживання алкоголем, що було дуже поширеним явищем у повоєнний період.
Чи то психологічні травми — наслідок пережитих страхів, горя й сліз, — давалися взнаки, чи занадта доступність спиртного в крамницях, хтозна. Поціновувачі оковитої на роботу ходили, гроші заробляли — були трудолюбивими. Та щойно отримували зарплату — частково або й повністю пропивали її. Перебравши алкоголю, навіть найбільш тихіші, скромні й добродушні ставали неадекватними «сміливцями» та «героями». Від їхніх п’яних дебошів страждали не лише дружини та діти, а й матері. І доходило не тільки до сварок — були й побиття. Щоб уникнути насильства, жінки мусили тікати з дому: ночували в чужих оселях, на горищах, у хлівах, ба навіть у копицях соломи чи сіна…
Щонайменше до 1970-х років у селянських хатах не тримали зайвого посуду. А для великих «бесіед» — весіль, хрестин, новосіль чи поминальних обідів — його потребувалося чимало. Буденний глиняний посуд для таких випадків уже вважався недоречним, тому намагалися ставити на стіл щось «культурніше». У той час це був фаянсовий посуд із Будянського заводу чи інших фабрик. Індивідуальні тарілки для кожного ще не були звичним явищем, тож найзручнішими у використанні залишалися великі миски та спільні тарелі — «мисягі да тарелягі», як їх іще називала місцева сільська баба Павилька.
Посуд у продажу вже був у достатній кількості, але купити його вдосталь для прийому гостей не дозволяли статки. Тож за потреби доводилося позичати тарілки, миски чи столові прибори в сусідів — спершу по своєму кутку, а то й по всьому селу.
Але позичене, звісно ж, потрібно було повернути. Найзручніше, коли посуд відрізнявся декором — тоді його легко було впізнати, іноді навіть записували кількість і характерні ознаки. Та найчастіше він був схожим — усі купували в тій самій сільській крамниці, з тими самими квіточками чи смужками. Щоб уникнути плутанини, деякі господині залишали мітки: на зовнішній стороні тарілки чи чашки видряпували першу літеру свого імені чи прізвища. Те саме робили й на чарках, стаканах, ручках ложок та виделок.
Хоч такі випадки й траплялися рідко, але все ж були — деякі несумлінні позичальниці нишком намагалися «впарити» посуд із пошкодженнями: тріснуті миски, надщерблені тарілки чи навіть надгризені ложки. За цим стояли не лише користолюбні мотиви — мовляв, обміняти гірше на краще — а й потаємне бажання разом із посудом «передати» свої біди, наврочити, посіяти в чужій родині негаразди й розбрат.
Найчастіше через це потерпали господарі. Доводилося купувати новий посуд замість втраченої речі або ж обмінювати свій цілий на чийсь пощерблений. Однак попри всі непорозуміння й навіть сварки, за потреби селяни знову і знову зверталися до взаємопомочі — позичали посуд, як і раніше.
Відвирувало в селі новосілля. Старший Катеринин син спромігся збудувати добротну хату по-сусідству з материним обійстям. Гостина була на кілька столів: співи, сміх, веселощі — усе, як годиться. Розійшовшись по домівках, гості залишили після себе тишу, п’яного господаря, його дружину та гори немитого посуду — свого й позиченого.
Щойно чоловік почав чіплятися до дружини, та, ткнувши пальцем у бік свекрухи, шпилькою кинула: відповідальність за чужий посуд — на ній. І хутко шамнула з хати.
Часто бувало так: якщо п’яний не знаходив поряд живого об’єкта для злиття злості, то розряджався на всьому, що потрапляло під руку — меблях, посуді, одязі… Катерина не сумнівалася: у разі втрати чи псування позиченого посуду, саме їй доведеться зносити осуд і докори — за погано вихованого сина.
І вона залишилася — стримувати, вмовляти, намагаючись бодай якось порозумітися з буйним у хмелю сином.
І хтозна, як би все обернулося того вечора, якби до хати — зовсім невчасно і, як виявиться, невдачно для неї самої — не завітала сусідка з хати навпроти — Варечка…
П’яний господар спершу ще намагався вдавати гостинного: наполягав, щоб гості залишились і склали йому компанію. Та коли кількість випитого перевищила всі межі, агресія зростала дедалі більше. Він заступив двері, перегородивши вихід, і, загрозливо розмахуючи кулаками перед обличчями матері та сусідки, гримнув:
— А тепер співайте! Інакше вам обом тут і кінець!
Коли жінки, нарешті зібравшись з думками, спромоглися заспівати, кожна з початих пісень була йому невгодна й він гнівно обривав кожну:
— Я не ту хотів!
І тільки після кількох невдалих спроб, коли нарешті вгадали пісню, яку він мав на думці, раптом вигукнув:
— О! Саме цю я й хотів!
Переплетені в одну долі трьох жінок: згорьованої удови Катерини — матері сина-Каїна, Варвари — невтішної матері, у якої війна відібрала обох синів, і пісенної партизанки Каті — дали волю морю гірких сліз. А крізь грізні хвилі жіночого плачу пробивалася сумна мелодія — адаптована до місцевого діалекту чужомовна пісня…
Жила Катя в партізанах, да й папала у тюрму
Усіе люді па волі гуляють, а я біедна тут сіежу
Приводілі в дом вісокій сталі Катіеньку судіть
Присуділі маладуой Катюши двадцать пуль у грудь пустіть
Віводілі в двуор широкій сталі Катіеньку стрелять
Діевіетнадцать міма преліетіело, а двадцата в грудь пашла
Прещай горед, прещай Харкав ще й центральная тюрма
Ви хочетіе, малада Катюша шоб на свіеті нє жила.
А ти, орліе сізакрилий, абліетаєш циелий свіет
Передай атцу з мамашей шо Катюши буольше ніет.