За інформацією: Суспільне Чернігів.
Місцева жителька Катерина Петриченко. Суспільне Чернігів
Водяний млин стоїть за хатою Петриченків — на пагорбку. Дах провалився, двері зачинені на дріт. Всередині також майже нічого не залишилося. Окрім річки навколо села, розповідає Катерина, тут було сім ставків. За колгоспних часів проводили меліорацію земель, осушили болота.
"Не треба природу чіпати. Як вона є, то хай би й була. Я ж прийшла в 1963 році, сіно косили вручну косарі і ми гребли, то ми по воді ходили. А тепер же сушина – вони ж поосушували, от джерела і пропали", — каже Катерина.
Водяний млин. Суспільне Чернігів
Раніше у селі також була будівля з зерном, каже жінка. Тепер звозити зерно до комори у Свірку нікому. Магазин у селі також закрили — ще понад десять років тому.
"Були поля, то отой «інбар» (амбар, — ред.) засипали зерном".
З господарства у Петриченків кілька курей та кішка Соня, подарована онукою.
"Син каже, що нащо назвали людським ім’ям. Я кажу, що Софія – то ім’я, а це Соня", — каже Петро.
Місцевий житель Петро Петриченко. Суспільне Чернігів
Три роки тому діти купили подружжю хату з газом і водою за 15 кілометрів від Свірка. Вона у центрі старостату — Чорнотичах. Та на літо вони просять дітей відвозити їх назад до села.
"Ми, як кочові цигани: сюди – туди. Наче кортить сюди приїхати", — каже Катерина.
Родина Петриченків сидить біля подвір’я. Суспільне Чернігів"Приїде син, забере, відвезе. З хати ж нічого не беремо. Там все є. Кажуть, що «де кулик привик» — так і ми, вік прожили у цім Свірку з народження і до старості", — додає Петро.
Разом Петриченки 61 рік. Розповідають, у 70-80-х роках минулого століття в селі налічувалось 67 жилих дворів.
"Ну дітей у всіх до чорта було: троє-п’ятеро у кожній сім’ї. Школярів багато було", — каже Катерина.
Своїх дітей мають троє. Катерина каже, і сама з багатодітної родини.
"Нас у матері шестеро: одна була у Полтаві – померла, одна у Києві зосталася, у Росії троє було – померли. Сестри померли, а племінниці залишилися: вороги чортові росіяни, поробились ворогами. Жили, жили, а потім ворогами поробились".
Через кілька порожніх хат на цій же вулиці живе подружжя Вакуленків. Петриченки називають їх сусідами, хоч і живуть одне від одного майже за кілометр.
"Ми вже звикли тут, то нам найкраще тут живеться", — каже Надія Вакуленко.
Місцева жителька Надія Вакуленко. Суспільне Чернігів
Жінка розповіла, село стало малолюдним через аварію на Чорнобильській атомній електростанції 1986 року.
"Тоді ж як вибухнув Чорнобиль, виселяли людей. У нас діти саме малі були: одному шість було, одному – п'ять. Сказали, щоб виїжджали. Та нікуди ми не поїхали. Ми ще будувались".
Місцева жителька Надія Вакуленко біля криниці. Суспільне Чернігів
Діти виросли, з села поїхали, а Вакуленки так і залишились хазяйнувати. Тут є все для життя, розповідає господар. Криницю викопали на власному подвір’ї. Насос піднімає воду нагору. Господарство, яке було колись, зменшили.
До російського кордону звідси, за словами Миколи Вакуленка, 70 кілометрів, тому чекають і на переселенців.
"Приїжджайте до нас у село. Тут у нас хат повно. Хати є".
Місцевий житель Микола Вакуленко. Суспільне Чернігів
Переселенці до Свірка не їдуть, каже староста Північного старостинського округу Олександр Ященко, хоча від села до дороги на Чернігів півтора кілометра, а до центру старостату — півтора десятка.
"Хліб привозять кожен четвер з Сосницької нашої пекарні і приїздить продукти привозить сирник, який сир закупає, і продукти привозить. Взимку дороги чистимо, стараємося".
Староста Північного старостинського округу Олександр Ященко. Суспільне Чернігів
Читати ще
Читати ще Народили дев’яту дитину та стали дідусем й бабусею: як живе родина з Чернігівщини, чий будинок спалили росіяни
