У ЗМІ з’явилася інформація, що за дорученням Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної військової адміністрації в Комунальному закладі «Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка» Чернігівської обласної ради розпочато процес її перейменування.
Чому це треба і невідкладно?
26 січня 1922 року російсько-більшовицька окупаційна влада надала ім’я російського письменника, публіциста, громадського діяча В. Г. Короленка головній бібліотеці Чернігова.
Володимир Галактіонович Короленко (15 (27) липня 1853, Житомир — 25 грудня 1921, Полтава) — російський письменник українсько-польського походження, журналіст, публіцист, літературний редактор та громадський діяч.
Коли ми говоримо, що він діяч російської культури та Росії, то спираємося на його самооцінку та переконання.
Так, фахівці звернули увагу, що Короленко ще в гімназійські роки вирішив присвятити себе розвиткові російської літератури. Він написав у першій редакції «Історії мого сучасника», що «і якщо пізніше я вже свідомо знайшов свою батьківщину, то це була… велика область російської думки й російської літератури, область, де панували Пушкіни, Лермонтови, Бєлінські, Добролюбови, Гоголі, Тургенєви, Некрасови, Салтикови… Ця область узяла цілком мою «різноплемінну душу» саме тому, що вона примиряла й розв’язувала душевні конфлікти, не вимагаючи ні ворожнечі, ні посягань, ні зречень, а все охоплювала широкими формулами людської терпимості й свободи…».
Історик Андрій Жив’юк нагадав про наступні факти з біографії цієї особи: «Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого?» — це з відповіді Короленка своєму багаторічному адресатові Івану Бєлоконскому. Той інформував Короленка про відзначення в 1903 р. його 50-річного ювілею в Харкові, при чому представники в ювілейному комітеті від української громадськості наполягли, щоб у програмі святкування було зазначено, що Короленко – російський письменник.
Короленко відписав на це Бєлоконскому (мовою оригіналу): «Не было надобности в повторении того, что и без того известно, но все же я не понимаю, что собственно в этом эпитете такого для меня обидного и что обидного в этом увидел Комитет? Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого? Должен сказать, что я уже к этим благоглупостям давно привык и смотрю на них философски».
В іншому листі до Бєлоконского, написаному після приходу більшовиків до влади, Королєнко зазначив (мовою оригіналу): «Верю, что россия не погибнет, а расцветет, хоть мы последнего и не увидим. Пережить предстоит, конечно, еще очень много. Кризис будет тяжелый и бурный, но россия – страна не только большая, но и с великими возможностями. У нее мало культуры, в том числе особенно нравственной. Но это дело наживное, а натура у русского человека хорошая, хотя пока он еще слишком склонен к порокам и – увы! – особенно к воровству… Но, повторяю: натура у нас здоровая, крепкая. Попадем на некоторое время в изрядную перепалку, наука дается дорого, – но «рассея не пропала!».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Міністр фінансів та національний герой Ефіопії багато часу проводив у селі на Чернігівщині (Фото)
Історикиня Тетяна Осташко, упорядниця спогадів і щоденника видатного українського діяча, ініціатора створення Української Центральної Ради Євгена Чикаленка (1861-1929), резюмує, що той наводить Короленка «як приклад обрусіння українців, які одержали «російську університетську освіту» і через те стали «російськими письменниками», а визнаючи себе «московськими демократами», не сприймали українського національно-визвольного руху».
Вже загальновідомим став факт, який зафіксував Євген Чикаленко в своєму щоденнику. У 1912 році на судовому процесі в Сумах адвокат Микола Міхновський (у 1900 році видав брошуру «Самостійна Україна») виступав як оборонець, там був і Короленко, як редактор журналу «Русское богатство». В кулуарах суду якийсь адвокат звів Міхновського з Короленком, бажаючи їх познайомити. Короленко простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів: «Я зрадникам мого народу руки не подаю!».
Можна собі уявити, зауважив далі Чикаленко, як Короленко був вражений і ображений: «Де ж таки! Йому не схотіли потиснути тої руки, яку російське громадянство залюбки готове цілувати». Згодом Євгенові Харламовичу розповіли, що Короленко опісля інциденту скаржився своїм близьким: «Який же я зрадник, коли я ніколи українцем не був? Мати моя полька, батько російський урядовець-русифікатор у спольщеному місті Житомирі; весь свій вік я прожив у Великоросії та на засланні в Сибіру і батьківщиною своєю завжди вважав «русскую літературу».
Варто нагадати, що загарбання в 1917-1921 роках території Української Народної Республіки більшовицькою Росією далося ворогу надзвичайно важко і з величезними втратами. Росіяни змушені були рахуватися з українською нацією, її безкомпромісною боротьбою за власну незалежність, культуру, мову, а відтак змушені були йти на тимчасові тактичні поступки.
Водночас більшовицька влада звичайно не відмовилася від імперіалістичної, колонізаторської політики, важливою складовою якої було нав’язування українському народу російської мови і культури.
Саме тому назва головної бібліотеки в українському Чернігові на честь російського письменника, який народився в Україні, — продумане колонізаторське, русифікаторське політичне рішення.
Отже, ця постать відноситься до найпоширеніших російських імперських топонімів, що звеличують, увіковічують, пропагують й символізують державу-окупанта, її культуру, літературу.
Відповідно рекомендацій Експертної ради Міністерства культури та інформаційної політики України з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму для органів місцевого самоврядування, громадських організацій, Чернігівську обласну універсальну наукову бібліотеку необхідно перейменувати.
Які варіанти перейменування бібліотеки?
Є кілька варіантів перейменування. Найпростіший – просто назвати Комунальний заклад «Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека». Саме так, наприклад, називається Чернігівська обласна бібліотека для дітей.
Проте, вже кілька років в обласному центрі в громадських колах сформувалася думка назвати головну бібліотеку Чернігівщини на честь заслуженого українського патріотичного діяча/діячки культури.
Перша відома пропозиція: назвати на честь Софії Русової (уроджена Ліндфорс; 18 лютого 1856 с. Олешня, Чернігівщина — 5 лютого 1940, Прага). Вона — українська педагогиня, письменниця, літературознавиця та громадська діячка, одна з піонерок українського фемінізму, членкиня Української Центральної Ради, що зробила свій внесок у створенні Української Народної Республіки та проголошенні її незалежності. Відповідно підпункту 1 пункту 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» наша держава визнає її борцем за незалежність України у XX столітті. У 1877 році С. Русова була серед 50-ти засновників нині головної бібліотеки області.
Друга пропозиція: назвати на честь Леоніда Глібова (21 лютого 1827, с. Веселий Поділ, Полтавщина —29 жовтня 1893, Чернігів). Він — український письменник, поет, байкар, видавець, громадський діяч. Навколо сім’ї Глібова групувалася чернігівська інтелігенція, сам він у 1861-1863 роках видавав тижневик «Черниговский листок», де часто з’являлися соціально гострі матеріали, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів. Майже весь наклад першої збірки «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів і вийшла у Києві в 1863 році, було знищено царською владою відповідно до сумнозвісного Валуєвського циркуляру. Причина — написаний «малоросійською», тобто українською мовою. Зробив свій вагомий внесок у збереження та розвиток української культури і мови.
Можливо, будуть й інші пропозиції.
Отже, громадські слухання та наступні рішення влади мають деколонізувати назву бібліотеки та визначитися з новою назвою.
–
Сергій Бутко,
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті
