У Михайло-Коцюбинській громаді для літніх людей відкрився Університет третього віку. Навчальний рік тут триває 9 місяців — як і в інших закладах освіти. Студенти можуть одночасно відвідувати декілька факультетів. Наразі працюють факультети здорового способу життя, декоративно-прикладного мистецтва та філологічний. Також є обов’язковим соціально-психологічний факультет, де люди опановують психологію та дізнаються, як допомагати собі та своїм близьким. Студенти університету опановують для себе нове: володіння комп’ютером та смартфоном, сплачування онлайн за комунальні платежі, спілкування з рідними через соціальні мережі. А ще на пенсії можуть себе реалізовувати — знайти якусь зайнятість.
Засновниця Університету третього віку на Чернігівщині — Лариса Загрива, директорка Центру надання соціальних послуг Михайло-Коцюбинської територіальної ради.
Пані Лариса за освітою вчителька початкових класів та англійської мови. Більшу частину життя пропрацювала у закладах освіти на посадах вчительки, заступниці директора та директорки школи. Загалом майже 25 років свого життя жінка віддала освітянській справі.
«Так сталося, що сільська школа закрилася, і мені запропонували очолити Центр соціальних послуг. Я погодилася. Це було щось нове і незвичне в моєму житті. До нашого центру у Михайло-Коцюбинській територіальній громаді одразу доєдналися ще п’ять інших громад Чернігівського району. Ми почали надавати послуги з надомного догляду за людьми похилого віку та людьми з інвалідністю», — розповідає жінка.
Михайло-Коцюбинська громада пережила окупацію, той час кожен житель згадує з болем.
«Повномасштабну війну я зустріла за межами нашої області. Але вдома залишився син з невісткою та менша донька. Коли мені рідні зателефонували і сказали, що чують постріли у нашій прикордонній громаді, я вирішила повертатися. Знаєте, що найбільше лякало? Коли ми з Закарпаття доїхали до Києва, а звідти на Чернігівщину, то зрозуміли, що ми майже єдині рухаємося в той бік. Більшість людей виїжджали у зворотному напрямку. Але ми робили так, як було треба. Майже вся наша громада опинилася в окупації 37 днів. Ох, скільки наші люди натерпілися… Були тут загиблі та зниклі безвісти. Це було страшно. Я відчувала нерозуміння, чому ці нелюди зі зброєю до нас прийшли та що від нас хочуть. Боялася, що можу в будь-який момент втратити найрідніших», — згадує пані Лариса.
Від початку війни більшість молоді виїхала у безпечні місця, а їхні самотні бабусі та дідусі залишилися в селах. Старенькими всіляко опікувалися соцпрацівники: доставляли людям продукти та підтримували їх морально.
«Наші соціальні працівники — неймовірні люди. Навіть попри те, що вулицями гуляли окупанти, вони продовжували працювати. Ми не могли просто залишити жителів без підтримки. Ми намагалися забезпечувати селян продуктами, наскільки це було можливо. Бувало, що у людей не було й шматка хліба. Тоді наші працівники брали хлібину, ділили на декілька частин та розвозили будинками. Місцеве агропідприємство надавало молоко, то наші працівники набирали його в посуд і теж розвозили. Також ми підтримували людей психологічно. Наші жителі, які залишилися на той час, це переважно люди зі статусом «діти війни». Вони вже мали такий досвід й не очікували, що це колись повториться. Тому дуже потребували моральної підтримки. І наші дівчата певною мірою були для стареньких психологами».
Після деокупації громада отримала Програму розвитку ООН з пропозицією розширити соціальні послуги. Тож однією командою — селищна рада, соціальний центр та ООН, — почали працювати над тим, щоб люди отримували якісні сучасні соціальні послуги.
«Під час окупації чи не в кожного трапилася своя трагедія. Наприклад, поруч зі мною живе жінка похилого віку, Тамара Іванівна, яка весь період перебування росіян не знала, що з її родиною: сином, невісткою та онучкою. І вже тільки після звільнення громади вона дізналася, що її сім’ї більше немає. Я теж втратила близьку людину, і це все дуже складно. Розуміла, що треба якось жити далі та допомагати одне одному. Мені спало на думку відкрити Університет третього віку, де буде змога підтримувати наших людей. Хотілося, щоб вони могли зустрічатися, спілкуватися та відчувати свою потрібність. З цією ідеєю я пішла до голови громади, Ніни Ворох», — розповідає директорка.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Чернігівська політехніка» отримає на відбудову понад 63 мільйона гривень
Пані Лариса говорить, що людей похилого віку серед населення громади — майже третина. Коли відкрився університет мало хто розумів, що це. Спочатку прийшло п’ятеро зацікавлених, а потім запрацювало «сарафанне радіо» й студентів побільшало. Зараз набралася група з 18 людей, й університет повноцінно працює. Проєкт повністю безкоштовний, студенти нічого не сплачують за заняття, а викладачі працюють на волонтерських засадах. Однак викладачі — люди з досвідом. Наприклад, філологію викладає завідувачка відділення соціальної допомоги, яка 15 років відпрацювала в освітянській сфері та є магістеркою філології. А скандинавську ходьбу викладає студент, який зараз є лікарем на пенсії, а до того понад сім років професійно займався спортивною ходьбою. Також університет співпрацює із закладами освіти, запрошують викладачів зі шкіл. До викладацької діяльності долучаються учні 11 класів, які мають комп’ютерні навички. Під цей проєкт у громади було приміщення, яке потребувало ремонту. Всі необхідні роботи проводилися коштом місцевого бюджету, а Програма розвитку ООН забезпечила меблями та комп’ютерним обладнанням.
«Програму навчання ми підбирали, відповідно до запитів студентів — бабусь і дідусів. Наші соціальні працівниці провели анкетування, де кожен виклав свої побажання. На основі цього ми відібрали програми та факультети. Чимало наших студентів забажали вивчати українську мову, бо у нас в регіоні все ж переважає суржик. Багато бажаючих вивчати польську мову, адже їхні родичі виїхали до Польщі. Поки що складно знайти викладача, але ми над цим працюємо. Окрім факультетів, у нас ще діють гуртки. Ми запровадили їх, бо побачили, наскільки наші люди талановиті. Декілька наших студентів пишуть поезію, інші вишивають. У нас працюють гуртки театрального мистецтва, а також арттерапія».
У містах давно існують Університети третього віку, а от у селах складно впроваджувати щось нове через менталітет місцевих жителів.
«Одна з наших студенток колись сказала: «Ви знаєте, яка в мене перепона відвідувати університет? Я боюся осуду». Ми запитували: «А чому? Якого осуду ви боїтеся?». А вона відповіла: «Тому що сусідки скажуть мені, що замість того, щоб на городі поратися, я пішла в університет». Але тепер люди розуміють, що це їм потрібно. Вони прагнуть спілкування, хочуть ділитися талантами та своїм добром. Для Тамари Іванівни, про яку я розповідала, наш університет став поштовхом щось робити. Вона не опустила руки й активно займається волонтерською діяльністю: збирає допомогу для бійців і готує для них їжу. А ще в нас є Микола Томилко — талановита людина, яка пише прекрасні вірші. Він втратив на війні єдиного сина. І вражає те, як ці люди після трагедії не просто живуть далі, а ще й радіють життю. Вони відчувають, що комусь потрібні та можуть допомогти», — говорить пані Лариса.
«Нам допомагають фахівці з Міжнародного медичного корпусу: надають професійних психологів. Один раз на тиждень відвідують заняття в університеті, і, звісно, допомагають нашим людям. Особистої трагедії неможливо позбутися, але психологи вчать з цим жити».
Лариса Загрива мріє відкрити невеличкі філії в кожному районі.
«Наразі університет працює тільки в центрі громади — Михайло-Коцюбинському. Тому зараз ми співпрацюємо з закладами культури та бібліотеками, аби у їхніх приміщеннях запрацювали наші відділення. Коли я прийшла в соціальну сферу, було трохи лячно. Але мені так сподобалося працювати з людьми похилого віку. Вони — як діти, просто дорослі. І робота з ними надихає. Вони приходять із вдячністю, кажуть: «Спасибі, що ми можемо тут побути». Їхня посмішка — це моя найбільша мотивація».
–
Джерело: ШоТам
