Не кожному щастить дожити до свого 100-річчя. І зазвичай такі ювіляри сприймають цю дату без особливої радості. Бо в такому віці здоров’я вже залишає бажати кращого, сили не ті, а з багатьма рідними й близькими людьми довелося назавжди попрощатися. Але ці усталені уявлення про довгожителів аж ніяк в’яжуться із Олександром Івановичем Байдаком із села Неданчичі, що належить до Любецької громади. До речі, 7 березня чоловік відзначив 103-й день народження.
Поважні гості, які побували на 100-річчі в Олександра Івановича, розповідали, що ювіляра, який їх зустрів біля двору, сприйняли за якогось родича іменинника. Бо він сам розчистив від снігу доріжку, аби автівка мала змогу під’їхати до обійстя.
Люди, яким пощастило познайомитися з Олександром Байдаком, відгукуються про нього як про оптиміста, позитивного і щирого чоловіка, який живе без заздрощів і не нарікає на долю чи державу. Життя довгожителя тісно пов’язане з рідними Неданчичами, де й народився у 1918 році. На довгому віку довелося побачити багато чого.
.
Олександр Іванович – інвалід війни, учасник бойових дій. Пройшов дорогами двох воєн: радянсько-фінської та Другої світової. У 1938 році призваний до армії, службу проходив у Красноярському краї, навчався у полковій школі, став зв’язківцем, отримав звання сержанта. У 1939 році з Сибіру направили на фінський фронт, де командував відділенням зв’язку. Після закінчення цієї війни пан Олександр ще служив у стрілецькій морській бригаді на острові Ханка, що на Балтійському морі. Під час Другої світової війни обороняв колишній Ленінград, відчув пекло блокади, а потім став учасником її прориву. В одному з запеклих боїв отримав поранення, лікувався у госпіталі. Брав участь у взятті Пулковських висот, дійшов до прибалтійського порту у місті Лібава, де й зустрів перемогу. Після війни ще рік служив. Потім повернувся у рідні Неданчичі, де працював у колгоспі та на пошті. За мужність, відвагу та самопожертву ветеран нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги».
Олександр Іванович має власний рецепт довголіття: чарчини ніколи не цурався, але й не зловживав, ніколи не курив і завжди вів активний спосіб життя. До речі, чимало роботи по господарству чоловік виконував і продовжує виконувати сам.
Разом із Марією Миронівною виховали доньку та сина, які живуть у Чернігові та Києві. На жаль, Марія Миронівна, з якою він прожив 63 роки, відійшла у вічність.
Нині Олександр Іванович одружений вдруге з Марією Михайлівною, яка стала йому опорою та дбайливою помічницею, разом радіють онукам і правнучці.
–
Фото із сайту Любецької громади
