Вони чекають. Ми не завжди це помічаємо, але вони дуже на нас чекають. Люди, чиє життя вже увійшло в осінь, які на схилі літ залишилися самі – не маючи або втративши родину, живучи самотньо та віддалено… Єдиною ниточкою, яка єднає їх зі світом, стають ті, котрі приходять провідати, поцікавитися їхнім життям, допомогти впоратися з самотністю та зігріти увагою й турботою…
«Доставка турботи» – саме з таким гаслом волонтерка Goodacity Оксана вирушила провідати самотніх немолодих людей на Чернігівщині.
«Із собою я прихопила «Пакунки турботи», в кожен, окрім гостинців і солодощів (як рідко нині, на жаль, старенькі можуть потішити себе ними!), додала і частинку того приємно-трепетного відчуття турботи, – розповідає про свою ініціативу волонтерка. – Час та увага, тепло душі, відчуття того, що вони потрібні і не забуті – це саме те, чого їм нині найбільше не вистачає…»
…Понад 50-70 кілометрів польовими дорогами від Чернігова – і ви опиняєтеся у віддаленому хуторі Кругле. Його мешканці – тільки троє людей! На хутір нечасто заїжджають рейсові автобуси, тут немає магазинів, вікнами-пустками зяють спорожнілі хати. Час тут ніби зупинився… Нечасті гості для місцевих мешканців – ніби ковток свіжого повітря: помічаємо, як зворушені старенькі тихцем втирають сльози, а дехто їх навіть і не приховує…
«Для цих людей такі пакунки — це значно більше, ніж просто набір продуктів! – зазначає волонтерка. – Це такі необхідні їм турбота та увага! Їм так важливо почуватися потрібними, так хочеться людського тепла… Найбільше вразив біль від самотності в очах стареньких. Мабуть, для них найважливішим, попри забезпечення базових потреб, є просте спілкування, просто побути поруч… І коли бачиш їхню радість, їхні сльози вдячності та зворушення, то розумієш, що і втома, і далека дорога були не марними!
У кожному з віддалених сіл Чернігівщини,куди ми приїжджали під час нашого «рейду турботи», молоді в останні роки було і так небагато, а з початком повномасштабних військових дій звідси виїхала більшість мешканців. Залишилися хіба що самотні старенькі…
У кожного з них – своя болюча історія і натруджені руки. Їм треба зовсім мало – частинку нашого часу і крапельку серця. Будь-яке спілкування для них цінне та незабутнє! І, розпитавши про життя-буття, чуємо чимало життєвих історій, що вражають до глибини душі. Тут є всього…
Село Дніпровське, де живе бабуся Тамара, дуже близько до кордону з білоруссю, уже з першого дня повномасштабних воєнних дій над ними літали ракети та гелікоптери. Тамара Григорівна все життя працювала вчителькою. Син бабці Тамари – учасник АТО, після 24 лютого відразу пішов на фронт. Її думки і молитви, її материнське серце щодня – там, із ним… А також з усіма нашими захисниками, які усі для неї – «синочки»…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дід не для того воював, щоб я у підвалі сиділа: Наталія Орлова – про війну, волонтерство та Перемогу
У її односельчанки бабусі Проні непроста доля. Поховала аж трьох синів, нині живе самотиною – єдина донька далеко… Більш ніж скромний побут, самотність і проблеми зі здоров’ям оточили з усіх сторін. Але, попри всі труднощі, бабця Проня не занепадає духом і любить людей та життя, а її добре серце та віра у краще надихають із радістю зустрічати кожен новий день!
Бабці Наді з хутора Кругле – 90 років! Попри більш ніж поважний вік, вона ще доглядає за нехитрою господаркою, навіть порається на городі! «Та ж людина доти і живе, доки щось робить», — пояснює… Хоча, звісно, на дев’ятому десятку літ здоров’я уже не те, — буває, і спина болить, і тиск «зашкалює», проте оптимізму та смаку до життя їй не позичати!
Це насправді так просто – зігріти теплотою і добром своїх сердець, підтримати і приділити увагу. Як неймовірно радіють ці старенькі кожному прояву людяності та душевного тепла! Нехай буде теплою осінь їхнього життя!
