Український журналіст Дмитро Хилюк провів три з половиною роки в російських в’язницях. Він був затриманий ще в перші дні повномасштабної війни. За весь цей час йому так і не висунули жодного обвинувачення.
Дмитра Хилюка звільнили 24 серпня 2025 року під час обміну полоненими. Фахівці кажуть, що такі випадки трапляються вкрай рідко, бо росія майже ніколи не повертає мирних мешканців.
Із Дмитром Хилюком розмовляла кореспондентка ВВС Сара Рейнсфорд.
Нині Дмитро Хилюк перебуваєна реабілітації та лікуванні і помалу приходить до тями, насамперед психологічно.
Журналіст розповів, що його затримали 3 березня 2022 року в рідному селі неподалік Києва, яке опинилося в окупації. Дмитра схопили разом із 74-річним батьком біля хати, коли чоловіки йшли до сусідів, аби приготувати їжу, бо в їхній хаті вже не було газу.
Дмитро Хилюк припускає, що росіянам було однаково кого затримувати, вони просто збирали чоловіків різного віку – від 18 до 70 років.
Дмитро Хилюк каже, що спершу були сподівання, що їх відпустять, бо вони були цивільними, але так не сталося. Щоправда, батька пана Дмитра відпустили.
З України заручників перевезли до білорусі. Дмитру вдалося підгледіти, що був білоруський прапор і кілька автівок із білоруськими номерами. Згодом дізнався, що разом з іншими полоненими опинився неподалік Чернігівщини, в місті наровля гомельської області. До того ж, вважає, що вони були першими полоненими, кого привезли до цього міста, бо поселили в сільськогосподарських складах без вікон. А в приміщенні були дерев’яні тапчани, які, певно, були щойно зроблені, бо пахли смолою. Полонених було орієнтовно 80, 20 з них – військові, а решта – цивільні. І там же оформили картки військовополонених. Чоловік намагався казати, що він не військовий, навіть в армії не служив, але ніхто не зважав. Так цивільні стали військовополоненими. Пізніше Дмитро Хилюк дізнався, що їх визначили як осіб, які протидіяли СВО.
А потім полонених перевезли до росії, і через кілька днів вони зрозуміли, що перебувають у брянській області, в містечку новозибков – за 70 кілометрів від українського кордону. І там уже було ставлення як до ув’язнених кримінальних злочинців.
«Під час прийомки, коли мають визначати стан здоров’я та мити людей, били всіх, цькували службовими собаками. Мене собака вкусив за бік – за живіт. На щастя, я був у зимовій куртці, то до внутрішніх органів собака не прокусив. Але укус був, кров бігла, хоч через стрес помітив це через хвилин 20.
Була імітація лікарського огляду, де на скаргу про укус собаки ніхто не зважав. Далі був ніби душ – хвилина під холодною водою, ніби помився. І видали тюремне майно – постіль, матрац, тюремні чашку та ложку. І відправили до камери.
Жорстоке ставлення було постійним. Образи й приниження були постійними. На повірках могли штурхати і бити. Причому дуже сильно били молодих хлопців і військових», – розповів Дмитро Хилюк.
Були й інші ганебні ситуації, зокрема катування голодом, коли полонені втрачали половину свої ваги.
А в туалетах спеціально для приниження було знято двері. До того ж, на туалети були наведені камери. Коли людина справляла природні потреби, на неї могли дивитися.
Також Дмитро Хилюк пригадує, як під диктовку писали листи додому, що живий і здоровий та в нього все добре. Думав, ці листи викинуть. Але рідні їх отримали.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Чернігівщині знову виявили листівки із закликами здавати позиції ЗСУ
Загалом, за спостереженнями журналіста, цивільних били менше, ніж військових і уваги звертали менше, вони були радше як баласт. Але одного разу принесли анкети, де одним із запитань було таке: чи хочуть полонені російське громадянство. Дмитро Хилюк знає, що дев’ятеро людей захотіли. Можливо, їх було більше. Згодом інші хлопці розповідали, що ці люди сподівалися швидше вийти з тюрми і якимись шляхами через треті країни повернутися до України. А може, хтось дійсно захотів лишитися в росії. Але ніхто нікого не випустив. Хіба що на тих людей менше тиснули в побутовому сенсі.
Пережити випробування полоном допомагало спілкування одне з одним, коли поруч були люди оптимістичного складу характеру. І книжки, яких було дуже мало. По них була черга і поміняти їх можна було вкрай рідко. Приблизно половина цих книжок – радянський соцреалізм: про шахти, стахановців, війну й таке інше. Але, на подив, була й книжка про критику сталінського режиму і трохи світової класики. Примітно, що були хлопці, які почали читати в полоні, бо читання там було єдиною розвагою.
Натомість новини з України доходили лише від військових, яких у полон взяли пізніше – у 2023-му чи 2024 році. Так, зокрема дізналися про Курську операцію. Це неабияк підняло дух.
23 серпня 2025 року після сніданку й команди «З речами на вихід!» чоловік інтуїтивно відчув, що скоро буде вдома. І справді, далі був шлях додому. Розв’язати очі дозволили лише тоді, коли опинилися в гомелі. А далі повезли до українського кордону, де військових і цивільних посадили в автобуси до Чернігова.
«У чернігівській лікарні провели первинний огляд, видали нормальний одяг. Там помилися в душі, отримали засоби гігієни.
Повнота усвідомлення того, що ти вдома, не настала дотепер, бо ти вже в іншій реальності. Я живу реаліями початку 2022 року. Будь-яка інформація про події, що відбулися в Україні, поки був у полоні, – новина. Зокрема, й щодо шахедів, які тероризують українські міста та села.
Емоційно – ненавиджу росіян. Але розумію, що там є якийсь відсоток притомних людей. Їх дуже мало. Але нікого з них не хочеться ні бачити, ні чути. Хочеться відгородитися від них, щоб ми не знали про них. Бо вони зробили українцям дуже велику біду і продовжують робити», – запевнив Дмитро Хилюк.
–
Підготувала Ірина Осташко
