А ще – об’їхав-обійшов понад 1000 сіл та селищ краю та зібрав, записав та переклав на ноти майже 4,5 тис. народних та обрядових пісень, створив збірку пісень на слова Т. Шевченка у різних мелодійних варіантах. Мав можливість працювати у знаних столичних музичних колективах, проте за винятком примусової роботи остарбайтером та 2-х річного навчання, жив, працював та творив на Чернігівщині.
Мова про Василя Івановича Полевика – фольклориста, музично-громадського діяча, лауреата ряду музичних премій, уродженця с. Займище на Сновщині (нині Корюківський район).
Доля на вік В.Полевика підготувала чимало випробувань, особливо в дитячі та юнацькі роки, в яких можна було б загубитись або зовсім згинути. Проте він зміг витримати і втрату батьків (мати померла перед радянсько-німецькою війною, а батька розстріляли німці на початку війни), і примусові роботи у Німеччині, де він працював на фермі, і мобілізацію вже у Німеччині у склад радянських окупаційних військ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Козацькі скрині, казкові млини і будиночки на курячих лапах: майстер на Чернігівщині виготовляє незвичайні вироби з дерева
І знову – доля. У радянських військових частинах саме набирали обдарованих юнаків для участі в оркестрі, куди стало сміливості попроситися й Василеві. І його, по-перше, відпустили на прослуховування, а по-друге, відібрали, адже звернули увагу на його бездоганний слух. Працюючи вже у військовому оркестрі, Полевик дуже швидко самотужки опанував гру на піаніно, акордеоні та ряді духових інструментів. Після демобілізації отримав направлення на навчання до Гомельського музучилища, яке зміг закінчити екстерном не за чотири, а за два роки та ще й за двома спеціальностями – «духові інструменти» та «хормейстерство». Керівництво училища не ризикнуло самостійно приймати у нього випускні іспити, а запросило для цього цілу комісію з Мінська. Таким чином Полевик успішно завершив навчання у музучилищі в Гомелі та відмовився від подальшого навчання у консерваторії у Мінську, куди його запросили. Причина банальна – фінансова: харчуватися мав на власні кошти, яких, звісно, не було. Батьківської допомоги – теж, бо й батьків його вже багато років не було на цьому світі.
Повернувся додому, на Чернігівщину, де працював на різних посадах: у Чернігівському музучилищі (був першим його директором), в обласній філармонії, у міському будинку культури, в обласному центрі народної творчості. І невпинно продовжував працювати над обробкою народних пісень та роботою з творчими хоровими колективами області: тільки одним хором з Іванівки опікувався понад 30 років. А були ще й колективи з інших сіл, наприклад, Тур’ї, рідного Займища, Сновська (Щорса). Мав дивовижну пам’ять – знав тисячі пісень. Був такий епізод в його житті. Хористи з с. Макушихи віднайшли у старожилів на далеких хуторах народні пісні та були впевнені, що Полевик їх не чув. Заспівали одну, а він спинив і продовжив. І так було з кількома десятками пісень: хористи починали – він підхоплював. Крім цього встигав і сам вчитись заочно: закінчив Московський музично-педагогічний інститут ім. Гнєсіних та Київську консерваторію. Співпрацював з багатьма відомими музикантами, у т.ч. і з подружжям Г.Г.Верьовки.
Помер Василь Іванович Полевик на 74-му році життя у 1999 р., похований у с. Займище. За 10 років на його честь започаткований обласний фольклорний фестиваль-конкурс, який проводиться у його рідному селі – Займищі та Сновську.
Джерело: https://chernihivregion.travel
Фото: «Чернігівщина туристична»
–
