За інформацією: Суспільне Чернігів.
Олена Помаз та Тамара Мірошник з обідами. Суспільне Чернігів
По обіді в модульному містечку "Новоселівка", що біля Чернігова, на лавці сидить Валентина Кузьменко, тримаючи за нашийник собаку Мухтара. Жінці 82, вона переселенка з прикордонної Семенівки. Її 14-річний Мухтар переїхав сюди за кілька днів після евакуації господині: собаку мали вакцинувати, перш ніж пустити в кімнату. Жінка захоплено розповідає про те, як "в молодості" Мухтар врятував дитину на ставку. Переконує, що він чуттєвий і навіть плакав, коли вона тужила за домівкою одразу після приїзду сюди у січні 2025-го. Тоді, після масованого обстрілу прикордонного міста, у село біля Чернігова організовано вивезли кілька десятків людей. Зараз вони та інші переселенці із Семенівської громади компактно проживають у кімнатах, що раніше займали новоселівці.
Як у Новоселівці живуть ВПО з прикордоння, які мають проблеми та про що мріють, – у репортажі Наталії Найдюк.
Сімейний гуртожиток може стати "студентським", щоправда, не за віком
Семенівська громада Чернігівської області має свій діалект. Картоплю тут називають бульбою, процес говоріння – гомоном, у словах замість "ф" вимовляють "хв". Тепер цей діалект лунає в Новоселівці.
Ніна Фесенко. Суспільне Чернігів
Комендантка модульного містечка Ніна Фесенко з родиною раніше теж займала тут кімнату. Але торік навесні волонтери встановили модульний будинок на її подвір’ї, так сім’я й переїхала в новий дім. Жінка продовжує організовувати побут і порядок у модульному містечку. Вона каже: зараз тут живе 154 людини. Більша частина – мешканці прикордоння Чернігівщини. Чимало місцевих, як і вона, вже залишили цей гуртожиток зі спільними кухнею, душовими та туалетами. Комусь встановили окремі модульні будиночки, хтось отримав компенсацію по "єВідновленню" і придбав інше житло. Але ще є місцеві, в яких житлове питання не вирішено. Тому вони четвертий рік продовжують жити тут.
Перед обідом на подвір’ї біля модулів розходжується, тримаючись за схожий на візок пристрій, Ганна Панамар. Жінка народилася в селі Миколаївка, на самому кордоні з Росією. Усе життя прожила в Семенівці. Але цьогоріч вимушена була залишити рідну домівку. Ганна не пам’ятає переїзду: на той час мала проблеми зі здоров’ям, тому її вивозила "швидка" у супроводі доньки.
Ходунки Ганні дали в Новоселівці. Вони зламані, імовірно, від кількості людей, які ними користувалися. Однак деталі підмотали прозорим скотчем, і зараз пані Ганна пересувається, спираючись на них.
Ганна Панамар з ходунками. Суспільне Чернігів
Пандусів на вході в будиночки немає. Тому жінкам на ходунках доводиться підіймати їх самотужки, аби здолати ґанок. Людина ж на кріслу колісному потребуватиме допомоги зі спуском та заїздом до будівлі.
"Дочка зараз оформляє документи на землю, що біля хати в Семенівці. Треба, щоб папери були в порядку. Продавати дім я не збираюся, але ж може прилетіти, тоді що?", – говорить Ганна Панамар, імовірно, маючи на увазі, що у випадку знищення будинку, вона не отримає компенсації. А отже, родина залишиться ні з чим.
Ганна приїхала в Новоселівку в січні 2025 року. Ніна Фесенко каже, що тоді була масова евакуація з прикордоння: автобусами та машинами приїхало близько 50 людей.
Сергій Деденко. Суспільне Чернігів
Голова Семенівської громади Сергій Деденко розповів, що впродовж останніх років вони організували евакуацію сотень мешканців громади, так само люди виїжджали самотужки.
"Це постійний процес, який відбувається з різною інтенсивністю. Мабуть, найбільш масова евакуація саме із Семенівки була в січні 2025 року. Тоді російські військові обстріляли центр міста, де щільна житлова забудова, КАБами. Пошкоджень зазнали більше ста квартир: вікна, двері, дах. Добре, що в будинок не потрапило, а то б велике горе було. Після того обстрілу люди в паніці телефонували. Ми вивозили всіх, хто просив, нашим транспортом. Були мешканці, які самі шукали автівки, а ми, за потреби, допомагали з пальним. Організацією процесу та комунікаціями з людьми займається мій заступник Олександр Кравцов", – розказує телефоном Сергій Деденко.
І додає, що готувалися до можливої масової евакуації заздалегідь. Для цього мали домовленість із департаментом цивільного захисту Чернігівської ОВА, аби компактно розселяти людей у модульних містечках Новоселівки та на Лижній базі в Чернігові. Сергій Деденко зазначив, що поки в Семенівці залишаються лише ті, хто "терпляче переносять ці негаразди". А серед них – майже 400 дітей. Крім того, останнім часом пожвавилося вивезення людей із сіл на кордоні, які раніше не надто потерпали від обстрілів російських військових. Зараз вони посилилися, наприклад, у Костоборові. Тому люди змушені залишати домівки, аби вижити.
Ніна Фесенко каже, що наразі в модульному містечку вільними стоять десять кімнат. Проте цей сімейний "гуртожиток" ризикує стати чимось на кшталт студентського: не за віком, а за способом розселення. Комендантка розповіла: в одній кімнаті планують селити чужих людей, аби зекономити місце. Річ у тім, що кімната хоч і невелика, але розрахована на ночівлю чотирьох. Є люди, що живуть там родинами. Але так само чимало й самотніх жінок, які займають помешкання. Тому, дуже ймовірно, скоро в них з’являться чужі сусідки, з якими вони ділитимуть шафу, побут й особистий простір.
Наталія Приходько. Суспільне Чернігів
Із віконця третього блоку виглядає Наталія Приходько з Хотіївки. Коли обстрілювали її село, вона переїхала в Семенівку. Тепер довелося їхати далі.
"Нас десятеро людей їхало, у кожного було максимум дві сумки з речами. Поки що живу в кімнаті сама. Але ніби мають підселити когось. Як буде вже… Тут все є, добре. Але ж вдома й земелька поряд, дім свій. А тут треба все купувати. Днями в кімнаті проводжу час, радіо слухаю. Живем, та й усе. Обіди дають. Шкода, що немає укриття, тому ми просто вибігаємо в коридор, як летить", – каже жінка.
"Найдружніший блок" мріє про укриття
Ближче до обіду в кухні блоку №2 збираються жінки. Вони очікують безкоштовних обідів, які щодня привозять від організації World Central Kitchen. Серед цих жінок – Галина Наріжня з Токмака Запорізької області. У перший день 2025-го вона приїхала в Новоселівку разом із сином, що має інвалідність. До цього понад рік орендувала житло спочатку у Василькові на Київщині, а потім у Ковпиті на Чернігівщині.
Галина Наріжня із сином Віталієм. Суспільне Чернігів"Щоб виїхати з Токмака, треба було заплатити близько 15 тисяч гривень за людину. Нас везли через Росію, Литву, Латвію, Польщу. Потім ми самі діставалися потягом в Україну. У мене п’ятеро дітей, троє онуків. В Україні ми з сином, що має інвалідність, орендували житло: платили 4-5 тисяч гривень на місяць. А тут ми платимо лише 200 гривень з кімнати. Двоє моїх молодших синів працюють за кордоном. Доньки живуть зі своїми родинами. У Новоселівку нас привіз волонтер Олег, з ним фельдшерка з Ковпити познайомила", – розповідає про свій довгий шлях сюди Галина Наріжня.
А тим часом готує їжу Тамара Мірошник із Семенівки. Вона виїхала зі своїм чоловіком у січні 2025 року, після обстрілу міста КАБами.
Тамара Мірошник праворуч. Суспільне Чернігів"Нестерпно було залишатися: скидують вибухівку з дронів, обстрілюють артилерією, КАБами… Вони (російські військові, – ред.) полюють на людей, на цивільні машини. Про модульне містечко в Новоселівці нам куми підказали, ми разом виїжджали. Але вони назад повернулися згодом, а ми тут зосталися. У сезон їздили додому: трохи картоплі посадили, буряків, моркви. А що робити, всього ж не накупишся. Врожай майже зібрали. Чоловік поїхав зараз знову додому, дещо допрацювати треба і повернеться", – каже Тамара.
Багатьом переселенцям не вистачає можливості працювати на землі. Тамара зауважує, що їм пропонували взяти городи. Але люди відмовилися, бо земля – на полі, за горою. Добиратися туди далеченько та й інвентаря немає. Тому деякі люди їздять обробляти городи додому, на прикордоння, аби мати свої овочі та бути зайнятими.
Галина Наріжня та Олена Ковтун. Суспільне Чернігів
Жінки охоче діляться історіями, дякують комендантці, владі в Семенівській громаді, яка допомагала виїхати, волонтерам, що привозять обіди, фондам… Кажуть, що загалом їм тут добре живеться. Блок – дружний, сварок немає. А от у сусідів, зауважують, усяке трапляється. Міркують, що це через брак особистого простору та різні характери.
"Одне погано – тут немає укриття. Через нас усе (шахеди, ракети, – ред.) летить. Ото повискакуємо в коридор. Тут хоч якась ілюзія двох стін. Але ж це пластик, хіба захистить… У Семенівці багато де поставили мобільні укриття на вулицях, чого тут не хочуть, – не знаю", – говорить Тамара Мірошник.
Її думку підтримують інші переселенці. Особливо страшно стало після прильоту по демінерах гуманітарної місії розмінування 4 вересня 2025 року. Тоді загинуло двоє працівників місії, восьмеро людей отримали поранення.
Андрій Подорван. Суспільне Чернігів
Радник очільника Чернігівської ОВА Андрій Подорван у коментарі Суспільному запевнив, що спільно з Чернігівською РВА та Киселівською сільською радою розглядають варіант спорудження бетонних модульних укриттів в обох модульних містечках – "Новоселівка-1" та "Новоселівка-2" (на Лижній базі). Але коли це буде, – поки немає відповіді.
"Ворог наростив кількість обстрілів останніми тижнями. Бачимо, що потреба дійсно є. Зі свого боку ОВА ще раніше кілька разів різним фондам, зокрема іноземним, пропонувала і просила встановити на території містечок модульні укриття. Працюємо, щоб пришвидшити цей процес", – сказав Андрій Подорван.
Сподівалася, що чоловіка обміняють, але додому повернули його тіло
На повернення старшого сина з навчання чекає Олена Помаз. Жінка родом з прикордонної Галаганівки, жила в Семенівці. У селі залишаються її батьки та незряча бабуся. Рідні не хочуть їхати кудись.
"Бабуся незряча, ходить у хаті по ниточці. Вона вже знає, де в неї які речі лежать, де кухня, де відро для туалету. А в чужому місці, як їй вижити? Тому поки всі залишаються вдома", – говорить жінка.
Каже, й сама б не наважилася на виїзд, якби не потрапила під обстріл. Це було у вересні 2024 року. Снаряд прилетів на подвір’я її орендованого будинку. Жінка отримала контузію. Після цього зателефонувала голові громади Сергію Деденку, аби допоміг із виїздом. Громада надала авто для евакуації, так Олена з двома дітьми та лежачою бабусею приїхала в Новоселівку 13 вересня 2024 року. Зараз жінка живе з дітьми, бабусю забрала до себе тітка.
Олена Помаз з портретами свого чоловіка. Суспільне Чернігів
Чоловік Олени — військовий. Його звуть Михайло. Від літа 2023 року служив у Семенівці, бо мав проблеми зі здоров’ям. Торік навесні поїхав на навчання, потім відправили на схід. Влітку він зник безвісти, через два тижні після приїзду. Побратими розповідали, що снаряд влучив у бліндаж, де був Михайло. Територію зайняли російські військові. Попри все, Олена вірила, що він вижив.
Усі ці події наклалися у часі одна на одну. Оговтавшись на новому місці, жінка почала їздити на обміни, шукати бодай якусь інформацію про чоловіка. Щоразу друкувала його фотографії, тепер зберігає їх у коробці на шафі. Також чимало часу проводила в російських телеграм-каналах та сайтах, сподіваючись побачити знайоме обличчя серед полонених. Але дива не сталося. У серпні 2025 року ДНК-експертиза з біоматеріалами сина та брата Михайла підтвердили 99,9% співпадіння по одному з тіл, яке обміняли взимку 2025 року. Олена поховала його 1 вересня в Корюківці, бо там зараз мешкають батьки Михайла.
"Сину 3,5 роки, він знає батька лише з розмов телефоном. Я все ще вірю в диво, що то якась помилка. Михайло їхав о четвертій ранку 26 квітня, обійняв мене і сказав, що обов’язково повернеться. Якась частина мене вірить у це. А інша – бачить факти… Добре, що ми змогли поховати тіло, що воно тут, а не десь там на розтерзання тварин чи росіян. Я стільки надивилася, що з тими тілами відбувається", – ділиться думками жінка.
Олена Помаз з амуніцією свого чоловіка Суспільне Чернігів
Олена Помаз з обручкою Суспільне Чернігів
Олена Помаз з обручкою та жетоном чоловіка Суспільне Чернігів
Олена Помаз з двома обручками Суспільне Чернігів
Разом із тілом Олені повернули жетон та обручку чоловіка. Влітку вона забрала з їхнього орендованого житла в Семенівці його каску, рюкзак із речами. Каже, зберігатиме їх усе життя.
Етнічна росіянка Олена Ковтун виїжджала з прикордоння на бронемашині, зараз мріє знайти подругу, що жила у Львові
Діалект Олени Ковтун відрізняється від семенівського та новоселівського. Жінка родом із Росії, навіть не має українського паспорта. Але в 1990-х роках вона отримала дозвіл на проживання в Україні. За ним і живе тут понад 30 років.
У Новоселівку переїхала з прикордонної Миколаївки. Була заміжня багато років. Її чоловік помер від ковіду ще до повномасштабної війни. Олену ж вивозили із села на бронемашині у вересні 2024-го.
"Нас обстрілювали, періодично спалахували пожежі. Їх люди гасили самотужки. З кожним днем обстріли ставали все гучнішими. А торік восени горіло все село. Мене на вулиці забрали. Сказали сідати в машину і повезли, там ще кілька людей було. Ми їхали, ліс палав з обох боків, дорога чорна. Страшно було, аж піджилки трусилися. Потім нас залишили на краю села з поліцейськими чи військовими. Бронемашина повернулася, забрала ще кількох людей. І так нас усіх повезли спочатку в Семенівку. Ми переночували в будинку для літніх людей. Я не захотіла там залишатися. Завідувачка закладу подзвонила Деденку, і наступного дня мене та ще одну жінку з дитиною вивезли. Так я тут опинилася", – розказує свої небезпечні пригоди Олена.
Олена Ковтун. Суспільне Чернігів
Жінка сумує за своїм собакою Мухтаром, якого не дозволили забрати. Він прожив із нею 11 років. Каже, що вже точно загинув. А нещодавно знайомі повідомили, що і її дім згорів. Отримати за нього компенсацію жінка не може: документи не оформлені належним чином. Чоловік був упевнений, що навіть після його смерті дружину з дому ніхто не вижене. А вийшло так, що вигнала війна. Родичів в Україні у неї немає, вся рідня – у Росії. Олена Ковтун каже, що не спілкується з ними.
Зараз жінка понад усе мріє відшукати давню подругу, з якою втратила зв’язок у 1970-х. Дівоче прізвище – Семенова Олена Семенівна.
Олена Семенова та Олена Ковтун. Суспільне Чернігів
Вона виходила заміж за Миколу Вітра. Олена Ковтун знає, що подружжя жило у Львові. Просить відгукнутися, якщо Олена Семенова чи її рідні побачать це фото.
Мухтар та двічі переселенець Барні
Валентина Кузьменко. Суспільне Чернігів
Після обіду на лавочці біля модульних будиночків відпочиває 82-річна Валентина Кузьменко. Вона живе тут із донькою. Жінка міцно тримає за нашийник свого собаку, 14-річного Мухтара. Для неї він – ніби зв’язок із домом. Вона розповідає, який він сміливий: у своїй собачій молодості врятував у воді дитину. Зараз ця дівчина вже закінчила школу. Також Валентина пригадує, як Мухтар плакав разом із нею, коли вона тужила за домом.
Мухтар. Суспільне Чернігів"Я біля вокзалу жила в Семенівці. Там поряд розбили хати. Вивезенням людей займалися Деденко і його заступник Кравцов. Нам дозволили взяти найнеобхідніші речі. За собакою донька пізніше повернулася, бо в нього прививок не було. Ще з нами тут живе двоє котів – Барні колись віддали люди з Чернігова, їх дім зруйновано. Господарі пішли на квартиру, а там з тваринами не можна. Моя донька їх знала. Забрала кота. Тому він з нами жив. Треба ж так, тепер знову сюди повернувся. А другий – то кіт моєї онуки. Вона виїхала за кордон після того, як квартири в Семенівці обстріляли. Коли ми залишали місто, залпи вслід були. Наша маршрутка була набита битком", – пригадує зі сльозами виїзд Валентина Кузьменко.
Валентина Кузьменко та двічі кіт-переселенець Барні. Суспільне Чернігів
Жінка живе тут із донькою, собакою та двома котами з 9 січня 2025 року. Каже, нікуди не ходить, весь час проводить на території модульного містечка. Вигулює Мухтара та котів.
***
На обід людям у Новоселівці привезли рис із сардельками та морквяний салат. Люди вишикувалися в чергу біля кухні. Їжу роздає комендантка Ніна Фесенко та представник World Central Kitchen.
Черга за обідами Суспільне Чернігів
Отримання обідів Суспільне Чернігів
Олена Помаз та Тамара Мірошник з обідами Суспільне Чернігів
Люди обмінюються останніми новинами з дому: Семенівку днями обстріляли "Градами". Запитують одне в одного, хто вже отримав безкоштовні окуляри від фонду "Рокада". Обговорюють, що в їхній громаді, імовірно, залишиться лише одна школа, решту – закриють, бо немає дітей і навчання дистанційне. При цьому кожен із них мріє повернутися додому за мирних часів.
"Так довго ждать… Я думала туди й назад. Хочу миру та перемоги. І щоб повернутися додому. Навіть із Мухтаром заплакали", — каже Валентина Кузьменко.
Тільки Галина Наріжня з Токмака не може повірити, що її місто буде вільним. Тому понад усе мріє просто зібратися усією великою родиною за одним столом.
Читати ще
Читати ще
Зброя суперечить релігійним переконанням: чи можуть віряни в Україні обрати альтернативну службу замість мобілізації
Читати ще
Подали в СЗЧ, поки був на протезуванні в США: історія ветерана, який судиться за «бойові», та роз’яснення юристів
