Радянський союз упродовж усього існування спирався на загальну репресивну машину. І навіть доводилися цифри по репресіях або плани. Ці плани надходили згори, і звісно, були місцеві ініціативи. Так працював державний апарат.
Пік репресій припав на 30-ті роки.
«Діяв репресивний каральний окупаційний апарат. І ми бачимо приклади, як влада експериментувала із методами. Масово з’являлися концентраційні табори. А людині треба було показати, що вона – піщинка і її життя нічого не вартує. Мало того, що людину звинувачували в усіх смертних гріхах проти влади, то потім, після її фізичного знищення, неможна було знайти ні тіла, ні могили. Ніби людини й не було.
Найбільшу жорстокість більшовицька влада проявляла по відношенню до українців.
Це було потрібно, аби через знищення конкретної людини стерти згадку про українців, українську державу. Такий принцип діяв ще при Катерині ІІ, яка наказала, щоб і назви Запорізької Січі не було, і ніхто не згадував. Аби переписати історію у вигідному ключі», — в коментарі для «ЧЕЛАЙН» зазначив Максим Блакитний, директор Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського, кандидат історичних наук.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Чернігівщині прощалися зі старшим стрільцем-вогнеметником, який загинув на Донеччині
Перші організовані масові процеси були проти інтелігенції, людей з вищою освітою – гуманітарною чи технічною. Це справи «Спілки визволення України», проти інженерів та представників інших професій.
«У більшості це були надумані справи, які вигадували з метою загальних репресій або знищення. Бувало, що це залежало від конкретного слідчого чи прокурора на місці. Бо треба було виконувати плани, показувати конкретні цифри.
Могло бути що спочатку заарештовували кількох людей. Потім щось ще було додумане. І справа йшла у загальному контексті – ніби люди критикували, лаяли владу. І так вигадували «контрреволюційні організації, які прагнули повалити комуністичну владу». Зрозуміло, що тоді треба було арештувати велику кількість людей. Що ніби хтось із них був виконавцем, а хтось у керівному складі», — зазначає Максим Блакитний.
Однією із промовистих таких справ була Справа «Мовістів» — проти городнянських чоловіків, яких запідозрили у злочині тільки за те, що вони збиралися вечорами, говорили «за життя» і серед іншого читали поезію Т.Шевченка, українською літературною мовою. Уже цього було достатньо, щоб відкрити карну справу і заарештувати, і навіть розстріляти частину українців.
Кількість репресованих за справою «Мовістів» за довідкою НКВС за травень 1937 року складала 608 осіб, з яких 23 було страчено, а інша частина була направлена у табори.
«Репресії тривали і після Другої світової війни. Наприклад, якщо людина побувала в полоні чи перебувала на окупованій території, то одразу вішався ярлик, що людина співпрацювала з фашистами. То далі була фільтрація і ув’язнення.
Репресіям піддавали усіх, хто був незгоден із загальною лінією партійного керівництва. Система діяла так: якщо Сталін дозволив українцям подихати повітрям, це було можливо. Якщо не дозволив, то – в концтабір або розстріл», — зауважив Максим Блакитний.
–
Ірина Осташко
