Своїм більш-менш спокійним нинішнім життям ми завдячуємо воїнам ЗСУ і людям, які їм допомагають. Причому за покликом серця, не боячись обстрілів, небезпек і різних викликів. Саме таким є Ігор Луговий, герой нашої сьогоднішньої розповіді. Він – доволі відома в Чернігові особистість. Вивчаючи потреби наших захисників, постійно на зв’язку з ОК «Північ» і військовими командирами.
Щоправда, Ігор Луговий не хоче, щоб його називали волонтером, це слово йому не до душі. Каже, подобається, як хлопці називають його «військовий забезпечення».
Наразі Ігор Луговий проводить збір коштів на 100 тепловізорів для наших військових. Але це лише епізод у його прагненні допомагати та наближати Перемогу України над ворогом. Про це і не тільки – в інтерв’ю із паном Ігорем.
Пане Ігоре, я правильно розумію, що ви чернігівець?
Так. Але народився я в Німеччині, потім п’ять років із батьками жив у Києві, рік – в Одесі, а всі наступні роки – в Чернігові.
Чи допомагали ви комусь до повномасштабного вторгнення?
До повномасштабної війни я більше займався підтримкою дітей із інвалідністю. Хто мене знає, той у курсі цієї нелегкої справи. А потім у мене самого дитина народилася, на жаль, у неї ДЦП, бо дуже неправильно прийняли пологи. Такою звісткою ті, кому я допомагав ще до мого сина, були шоковані. Казали, що це нереально.
Військовою допомогою зайнялися після повномасштабного ворожого вторгнення?
Військовою допомогою, як і багато хто, зайнявся з 24 лютого. Починалося все з допомоги військовим у нашому Чернігові. В мене досить багато знайомих, які в армії. На початку широкої війни в них узагалі нічого не було, тому вдалося сконсолідувати сили, об’єднати знайомих, які теж прагнули допомогти. Тому розвозили потрібні речі на передок на ЗАЗ, коли там літало.
Возили їжу, броники, теплики, каски, які присилали із заходу України – все підряд було.
Чи займалися евакуацією людей?
Десь із десятого дня повномасштабного вторгнення мені військові вже сказали: «Якщо є можливість, починай вивозити людей». От тоді ми почали евакуацію. І сім’ї військових вивозили, бо хлопці просили. А потім із західної України було простіше забирати допомогу, бо їздили вантажним бусом.
Я допомагав військовим, військові допомагали мені. Тоді доводилося дуже нелегко, були величезні черги на блокпостах. Так збіглося, що завдяки допомозі військових нам вдавалося повертатися без черг. Адже мали листи підтримки від Міноборони, інших частин, усіх, кого тільки можна, і поліція інколи супроводжувала. Військові дуже часто супроводжували, коли поверталися із небезпечних зон.
.
Справу з допомоги кидати не збираєтеся, принаймні до кінця війни?
До кінця війни стовідсотково, що ні. Як я можу своїм хлопцям сказати, що втомився, не буду займатися цією справою? Я так не можу, а вони чекають, всі на зв’язку. Це не вихваляння, але дуже приємно, що отримав від військових багато різних відзнак і нагород. Самі дали, ніхто не просив. І це теж є стимулом рухатися далі.
–
Спілкувалась Ірина Осташко
Фото – Ігор Луговий
