За інформацією: Суспільне Чернігів.
Представники різних національностей, які живуть і працюють у Чернігові: Олександр Чеван, Мері Мкртчян, Руслан Мікаілов. Суспільне Чернігів
Вони різного віку, різних професій, різних національностей. Чернігів для них — рідне місто: тут вони народились, здобули освіту, працюють та мають родини. Разом з тим вони знають мову свого народу, шанують традиції та культуру історичних батьківщин.
У цьому матеріалі Суспільного ми познайомимо вас із представниками трьох громад Чернігова — азербайджанської, вірменської та єврейської — аби дізнатись, як вони зберігають мову та культуру своїх народів, з яким ставленням до себе стикались та ким першочергово себе ідентифікують.
Підприємець Руслан Мікаілов
37-річний Руслан Мікаілов народився і живе у Чернігові. Сюди його батьки переїхали у 1986 році з Автономної Республіки Нахічевань (Азербайджан). За шість років до цього батько Руслана проходив строкову службу у Чернігові.
Руслан Мікаілов. Суспільне Чернігів"Коли вже була проголошена незалежність України, батькам дали вибір: повернутися в Азербайджан або отримати громадянство України й залишитися тут як українці. Вони обрали друге. У мене і батьки, і мама вважаються азербайджанцями. Їхні прадіди по 300–400 років жили саме в Азербайджані. Втім, я вихований вже тут. Але ж є традиції, культура, мова. Наприклад, азербайджанською мовою я поганенько говорю, але повністю її розумію", — розповідає Руслан.
Азербайджанська культура у Чернігові
Руслан розповідає, що вдома вони мають азербайджанські предмети інтер’єру та посуд. Мати готує як азербайджанські, так і українські страви.
"Мама спілкується переважно азербайджанською, я їй відповідаю українською", — каже Руслан.
За його словами, із азербайджанських свят родина відзначає Новруз та Рамадан. Раніше святкування організовувала й азербайджанська громада Чернігова.
"Наша громада почала формуватися в кінці 90-х. На повну вона запрацювала на початку 2000-х. Я — лідер саме молодіжного крила Конгресу азербайджанців Чернігівської області. До повномасштабної війни в нас було багато цікавих проєктів, свят. Зараз набагато менше, бо ж не зовсім доречно святкувати. Та й на сьогодні в общині близько 300 дорослих людей. Багато азербайджанців поїхали: повернулися в Азербайджан, або виїхали за кордон. Є азербайджанці, які, приїхали до України під час повномасштабної війни. Але їх до 10 людей", — каже Руслан.
Азербайджансько-українська родина
Ще в часи аспірантури у своїй науковій роботі Руслан Мікаілов досліджував особливості культури в інтернаціональній родині. Нині він сам створив таку родину.
"Моєму сину 8 років. І йому подобається його ім'я Мурат, арабсько-тюркське. Йому подобається азербайджанська кухня: східні солодощі, любить плов. Але ж і є культура мами — абсолютно українська", — каже Руслан.
Азербайджан
Востаннє в Азербайджані Руслан Мікаілов був 11 років тому.
"Там, крім родичів, нічого нема: ні зв'язків, ні житла. І там все дорожче", — ділиться чоловік.
За подіями в Азербайджані він слідкує, але виїжджати туди з родиною не планує:
"Ти любиш своє місто, хочеш йому допомогти, у чомусь допомагаєш. І військовим, і якимось навчальним закладам. Є надія, що війна скоро закінчиться, і будеш далі розвиватися в своєму місті, допомагати розвивати це місто. Це місце, де я народився, де я здобув освіту. Це місце, де батьки розвивалися. Є працівники, нехай небагато, але є клієнти. Тобто причин виїжджати менше, ніж причин залишитися".
Рідною країною Руслан Мікаілов вважає саме Україну:
"Я народився тут. Ментально відчуваю себе українцем. Усі здобутки та спогади пов'язані саме з Черніговом. На 99%, можу сказати так: етнічно я азербайджанець, ментально ж — українець".
"Про національність запитують з цікавості"
Руслан Мікаілов понад 10 років працює на ринку нерухомості, нині очолює власну агенцію в Чернігові.
Руслан Мікаілов на роботі. Суспільне Чернігів
Каже: іноді під час роботи клієнти з цікавості запитують, хто він за національністю. Із цькуванням за національною ознакою ані зараз, ані в дитинстві не стикався.
"У садочку було гарне ставлення від усіх. У школі були деякі моменти: знову ж таки, підлітки ж різні, і часто з нерозумінням ставляться до якихось речей. Але з боку педагогів було абсолютно толерантне ставлення, тим більше, я з першого класу був активістом у школі", — каже Руслан.
Чоловік вважає, що українці набагато толерантніші до будь-якої нацменшини.
"Мені здається, що зараз, враховуючи, скільки переселенців України за кордоном, у тій же Польщі (мені так здається, може я помиляюсь) до українців поляки ставляться набагато гірше, ніж українці ставляться до будь-якої національної меншини, тим паче до такої, яка тут живе 30-40 років", — підсумовує Руслан Мікаілов.
Спортсменка Мері Мкртчян
28-річна Мері Мкртчян — майстер спорту України з художньої гімнастики. З трьох років вона займається спортом, нині ж має свою студію стрейчингу в Чернігові.
Мері Мкртчян. Суспільне Чернігів
У неї теж інтернаціональний шлюб: вона вийшла заміж за українця та взяла його прізвище. Втім, продовжує представлятися дівочим прізвищем Мкртчян.
"Я дуже пишаюся цим прізвищем, і я ношу його все життя. Так, я змінила прізвище, коли вийшла заміж, але в душі відчуваю своє родинне прізвище. І коли я представляюсь — завжди називаю саме його. Не тому, що нове мені не подобається, просто я вважаю, що з яким прізвищем ти народився, з такими ти повинен бути все життя", — каже Мері.
До Чернігова родину привела дідусева робота
Мері розповідає, що до переїзду її дідусь працював у Чернігові сезонно, займався будівництвом доріг.
"Родина жила у Єревані. Мама розповідала: у 90-х роках, коли тривала блокада у Вірменії, через обмежене постачання електрики, вони могли борщ варити три дні: в один день готували бульйон, наступного дня робили засмажку, на третій день страву завершували. Не було ні світла, ні води. Було важко налаштувати побут. Тож батьки вирішили переїжджати сюди і залишилися тут. Мій дідусь був перший, а потім його брати, їх родини, діти, онуки потрошку переїхали сюди", — каже Мері.
За три роки після переїзду родини Мкртчян до Чернігова народилася Мері. Здобувала освіту, будувала спортивну кар’єру та створила свою родину Мері саме тут.
Мері Мкртчян в своїй студії. Суспільне Чернігів
Вірменська культура у Чернігові
Мері Мкртчян знає вірменську мову та національні традиції завдяки збереженню їх всередині родини.
"Вдома ми розмовляємо тільки вірменською. Я, звісно, можу розмовляти суржиком, бо іноді мені складно переключитися. Але якби не родина, ми б не знали мови. Громада вже не така активна, як була раніше. Раніше були і заходи цікаві, і була школа вірменської мови. До речі, її вела моя мама, бо за освітою вона перекладачка", — розповідає дівчина.
Щодо кухні, то зазвичай родина Мкртчян готує як український борщ, так і вірменську долму.
"У нас є традиція: ми щонеділі збираємося разом із нашими родичами, які залишилися тут, і кожен щось готує. Щоразу ми обираємо, хто що буде готувати. Обов'язково це вірменська страва", — ділиться Мері.
16 років тому батьки Мері відкрили вірменський ресторан у Чернігові, який працює донині.
"Думаю, це те, що у моїх батьків класно виходило: вони знають їжу, ці традиції. Вони захотіли познайомити українців з такою кухнею, з культурою", — ділиться Мері.
Зв’язок із Вірменією
Мері розповідає, що її мама тривалий час говорила про подорож до Вірменії, як про поїздку “додому”. Для Мері ж це місце теплих спогадів, втім, її дім — Чернігів.
"Коли я там, мене тягне додому назад. Там класно, там класні люди, міста, все супер, але у мене вже менталітет інший, я вже не така, як вони. І деякі моменти я не розумію. Тому мені там добре, але хочу повертатися додому", — розповідає дівчина.
У дитинстві Мері разом з братом літні канікули проводила у Вірменії. З часом відвідувала цю країну все рідше.
"Я сумую, я б хотіла їздити частіше, і хотіла б чоловіку своєму показати Вірменію, щоб діти туди їздили. Хочу, щоб мої діти знали мову, культуру, і щоб вони розуміли, що вони наполовину українці, наполовину вірмени — це розширило б їх світогляд. Щоб у них і там були друзі, і розуміння, що їх там теж чекають. У нас є там дім. Ми не хочемо його продавати, бо це як пам'ять про дідуся і бабусю", — каже Мері.
Сини Мері народилися після початку повномасштабного вторгнення.
"Старшим сином, 4-річним Вовою, я була вагітна, коли почалася повномасштабна війна. А за два роки народився Лівон. До речі, Лівон — ім'я вірменського князя. Це популярне ім'я у Вірменії. Ми з чоловіком домовились, що першу дитину називає він, а другу — я. Одне українське ім'я, друге — вірменське. Ви можете сказати: бери своїх дітей і їдь. Але я не уявляю вже свого життя в іншому місті. Звичайно, якщо треба буде поїхати, якщо тут буде дуже погано (але не хочеться про це думати), ми поїдемо. Але поки так, ми залишаємося. Бо тут робота і моя, і чоловіка, і мами з татом", — розповідає Мері.
Мері Мкртчян в своїй студії. Суспільне Чернігів"Раніше я казала, що я вірменка українського походження, то нині — українка вірменського походження. Завжди можна поїхати, але це наш дім. Моя родина тут, родина чоловіка", — підсумовує Мері Мкртчян.
Усім було цікаво, що у мене не така зовнішність
"Я дуже вдячна за ставлення до себе і Україні, і Чернігову, і тим людям, які у мене були на шляху. Завжди до мене було лише найкраще ставлення. І ніколи я не відчувала якогось негативу стосовно моєї національності. Я знаю, що є булінг серед дітей, але у мене такого не було. Навпаки, усім було цікаво, що у мене не таке ім'я, як у них, не таке прізвище, не така зовнішність. Якщо десь за спиною хтось щось і казав, але так, щоб я відчувала тиск — такого не було. І такого не було ні з моїми батьками, ні з братом", — розповідає дівчина.
Військовий психолог Олександр Чеван
56-річний Олександр Чеван народився в Чернігові. Він філолог, психолог та викладач. У 2024 році долучився до ЗСУ. Його приклад у цьому матеріалі скоріше винятковий: адже за національністю Олександр єврей, але сучасна Держава Ізраїль з’явилась значно пізніше, ніж його рід у Чернігові. Олександр історію та культуру свого народу вивчав сам і вже у свідомому віці.
Олександр Чеван. Суспільне Чернігів
Дитинство
"Я людина з абсолютно асимільованої родини. І єврейського дитинства у мене не було. Хоча батьки мої євреї були. І бабусі між собою інколи розмовляли на їдиш (наскільки я розумію зараз — сварилися!). Але в мене не було єврейського виховання аж ніякого".
Олександр згадує, що його батьки "єврейську" тему в родині не порушували, адже самі теж були асимільовані.
"Такі собі пересічні радянські громадяни. Бабусі від мене відмахувалися, коли ставив якісь питання, мовляв: воно тобі не треба. Хоча самі щось там з дитинства безумовно пам'ятали. Але це мій випадок, я не узагальнюю. Є багато людей у Чернігові, які були з родин, де цю тему знали, певною мірою популяризували, хоча б у родинному колі", — говорить Олександр.
Вивчення єврейської культури
Із єврейською культурою і традицією Олександр Чеван почав знайомитися вже після 25 років.
"Познайомився вже фактично через громаду, спочатку прийшов сюди як волонтер, як актор єврейського театру, потім став вивчати, заглиблюватися. З 1998-го працював координатором студентського клубу в Єврейській агенції «Сохнут», а в 1999 році прийшов працювати в Благодійний єврейський фонд «Хесед Естер». Спочатку психологом, потім став керівником культурно-освітніх програм. І майже 25 років я цим і займався. Крім роботи в хеседі був директором Єврейської недільної школи, головним редактором газети «Тхія». В 2022 році очолив єврейську громаду. Викладав як лектор, як фахівець з юдаїки, на запрошення різних єврейських громад багато їздив як викладач у сфері неформальної єврейської освіти по всій Україні і не тільки. При цьому фундаментальної єврейської освіти я не здобував. І мова іврит в мене дуже базового рівня, визнаю. Так, я був на багатьох освітніх семінарах і в Україні, і в Ізраїлі, вчився, підвищував кваліфікацію. Але переважно займався самоосвітою", — розповідає чоловік.
Олександр Чеван пояснює особливість "історичної батьківщини" євреїв:
«В загальному історичному контексті, безумовно, історичною батьківщиною всіх євреїв всього світу був і є Ізраїль. Це декларовано і при заснуванні сучасної Держави Ізраїль в 1948 році, зокрема «Законом про повернення», згідно з яким кожен єврей може до цієї держави приїхати і стати її громадянином.
Але якщо говорити про сучасну державу Ізраїль, то вона, звичайно, не є ані місцем народження, ані країною походження єврейської спільноти України, бо євреї в Україні, зокрема і в Чернігові, з'явилися набагато-набагато раніше 1948 року. Після першого сторіччя нашої ери, коли в 70-му році римляни зруйнували Єрусалим, знищили центр єврейської духовності — Єрусалимський храм — і фактично зруйнували єврейську державність, яка до того часу в євреїв існувала понад тисячу років, наш народ був розсіяний по всьому світу, з часом сформувавши в різних країнах свої єврейські громади. І, будучи громадянами цих країн, ми намагалися зберегти свою національно-релігійну автентичність.
Тому як такою — сучасною — Батьківщиною для євреїв Чернігова була і є Україна. Ми тут народились, тут поховані наші діди і прадіди, тут ми живемо, а зараз і воюємо разом з усіма громадянами України за її свободу.
Щодо історії євреїв в Чернігові — є літописна згадка, що вже у Х сторіччі тут був рабин, а отже була і громада», — розповідає Олександр Чеван.
Сучасна єврейська громада Чернігова
У 2022 році Олександр Чеван очолив єврейську громаду Чернігова та області.
"Єврейська громада в Чернігові в сучасному її вигляді з'явилася за часи перебудови. Наприкінці 1980-х років тут відкрилося Товариство єврейської культури. Ще не можна було говорити «єврейська община», ще абсолютно не йшлося про юдейську релігійну складову, але вже було дозволено популяризувати, вивчати єврейську культуру: єврейські свята, пісні і танці, театр, мову їдиш. Відтоді і почалась общинна діяльність: потім з'явилася єврейська недільна школа, своя газета «Тхія» («Відродження»), Благодійний єврейський фонд «Хесед Естер», потім і релігійна громада, рабин. У 1990-ті — на початку 2000-х був потужний розвиток громади: культурні і просвітницькі програми для всіх вікових груп, клуби, гуртки, творчі колективи, загальноосвітня єврейська школа, дитячий садок… Свята, концерти, вистави, фестивалі єврейської культури, всеукраїнські фестивалі єврейської пісні, наукові семінари тощо. Наші творчі колективи, наш єврейський народний театр «Шпігл» були відомі на всю Україну і навіть за її межами", — каже Олександр.
Релігія — нині основний об’єднавчий фактор єврейської громади в Чернігові.
"У різні часи цей стрижень змінювався. Колись це було більше навколо родинних звичаїв: кухня, мова їдиш… Об’єднувала культура: література, музика, танці, театр. Сьогодні, як і споконвіку, більше об’єднує віра, заповіді юдаїзму. Останні 15 років ми в Чернігові можемо помічати зміну цього полюсу тяжіння саме до релігійної громади, до синагоги. Насправді основна частина всіх наших культурних традицій є традиціями релігійними, так чи інакше. Культури в “чистому” вигляді у нас, мабуть, немає, суто світська єврейська культура – це певний нонсенс, адже коріння все одно в Торі (П’ятикнижжі), в заповідях, які і об’єднують єврейський народ", — каже Олександр Чеван.
За словами голови єврейської громади Чернігова, зараз її чисельність сягає близько 600 людей, всього в області — 1200.
"Головний чинник, який дуже впливає на нашу активність і на сам факт нашого існування — це зниження чисельності. На відміну від інших національних культурних товариств, де є притік людей з країн походження, у нас навпаки — відтік на історичну батьківщину. Від початку дев’яностих, коли почалася масова еміграція до Ізраїлю, наша община зменшилася в декілька разів, і цей процес, на жаль, продовжується", — розповідає Олександр Чеван.
Олександр Чеван. Суспільне Чернігів
Ізраїль
Олександр Чеван розповідає, що в Ізраїлі бував декілька разів: на навчанні чи в гостях у друзів. Переїхати до цієї країни думав у 1998 році, коли долучився до єврейської громади.
"Тим паче, я пройшов через Єврейську агенцію «Сохнут», яка займалася тоді репатріацією і допомагала євреям виїхати до Ізраїлю. Та були певні причини, через які я тоді не виїхав. В одній з єврейських організацій було таке гасло: «Кожен єврей має право або виїхати до Ізраїлю, або бути євреєм там, де він живе». Мені це гасло до вподоби, бо це і є демократія — можливість обирати. Для мене ворота Ізраїлю завжди відкриті. Зараз, зрозуміло, я не можу виїхати за кордон, але війна рано чи пізно закінчиться, і в будь-якому віці я можу туди виїхати, якщо захочу", — розповідає Олександр Чеван.
Антисемітизм
За словами Олександра Чевана, він нечасто, але стикався з "побутовим антисемітизмом".
"Травматичного досвіду не можу пригадати. Але час від часу це є, було і буде. Навіть коли мене мобілізували в 2024 році, і я проходив БЗВП з такими ж, як я, мобілізованими громадянами України, то теж чув багато: євреї такі, євреї сякі, хто у всьому хто винний і таке інше. Доводилося вступати з цього приводу в такі, м'яко кажучи, дискусії… Але той факт, що голова єврейської громади Чернігова й області мобілізований і служить на загальних засадах, що пройшов шлях від солдата до офіцера, — все ж таки знімає хоча б деякі упередження. Бо ж, на жаль, стереотипи в суспільстві дуже-дуже потужні, і цьому важко протидіяти. І, знаєте, ще гіршою, ніж персональні образи, є фраза «Ти гарна людина, хоч і єврей». Навіть коли в очі «жидом» називають — це не так образливо, ніж коли тобі говорять цю фразу. Це свідчить про чітке упередження, що апріорі єврей — це негідник, а «гарний єврей» — якесь виключення, яке це «правило» тільки підтверджує…", — ділиться Олександр.
Наскільки антисемітизм — поширене явище?
На думку Олександра Чевана, Україна досить толерантна до національних спільнот.
"Якщо порівняти кількість антисемітських нападів, провокацій і таке інше — Україна (маю на увазі сучасну незалежну Україну) далеко не перше місце посідає в антисемітському рейтингу. А з моїх спостережень і зі спілкування з колегами, Чернігів серед міст України — далеко не на найгіршому місці. І в першу чергу, це завдяки владі, принаймні за всі роки, що я в громаді, практично не бачив, щоби з боку представників влади були якісь упередження. Ми, так би мовити, місто здорового ставлення до релігійних і національних спільнот! Звісно, як кажуть, на кожен рот хустку не накинеш, але у нас дуже оперативно і дуже чітко реагували і реагують на різні прояви ксенофобії та антисемітизму", — розповідає очільник єврейської громади Чернігова.
Самоідентифікація
"Мені не подобається формулювання «єврейського походження», а особливо — «єврейської національності», бо так говорили в Радянському Союзі, де слово «єврей» деякі вважали лайкою, боялися промовити вголос, нібито непристойне щось. Ми — євреї, євреї України, які разом з усіма іншими представниками всіх національностей зараз боронять Україну", — підсумовує Олександр Чеван.
Читати ще
Читати ще
Звикли до турецького сервісу, але хочуть менше російських туристів: відпочинок жителів Чернігівщини 2026 року
