Війна іде країною, залишаючи по собі розруху і біль, залишаючи по собі страшні сліди, болісні і незворотні. Вона залишає рани на тілі країни – але ми обов’язково усе відновимо та відбудуємо! Залишає рани у душах – але любов’ю і світлом вони мають бути зцілені!
Історія Марини Волошиної із села Новий Білоус біля Чернігова – це історія про біль та силу, що його долає, про темряву та світло, яке її перемагає, про втрату… і про нову надію.
До 24 лютого її історія – історія звичайної родини. Пані Марина – менеджер на місцевому чернігівському швейному виробництві, разом із чоловіком жили душа в душу, працювали, збудували дім, про який так мріяли, ростили сина… Здавалося б, жити та радіти… Усі мрії і надії перекреслив той фатальний день: 12 березня2022 року. Тріщина, яка пройшла крізь усе життя.
Пережити втрату, але не втратити любов
Намагаємося не завдати болю спогадами про ті страшні події. Але хіба можна без хвилювань згадувати той страшний момент, коли втрачаєш найдорожчу людину?
–Наше село недалеко від Чернігова, і одразу ж з 24 лютого у нас почалися страшні обстріли – здавалося, на нас «летіло» все, що тільки можна, знищуючи усе на своєму шляху, – розповідає жінка. – З 25 лютого ми з сином щодня ходили у бомбосховище – це було велике сховище, де щоденно збиралися понад три сотні людей. Чоловік Дмитро не захотів іти – казав: «Я цей будинок збудував, я залишуся тут, захищатиму його…» Як я його не вмовляла, він покидати дім категорично відмовився… Я дуже хвилювалася за сина, тому ми з ним майже увесь час проводили весь час у бомбосховищі. «Під землею» ми пробули майже півтора місяці – з 25 лютого до п’ятого квітня, нас у сховищі заводу було 280 дорослих і 80 дітей. Щодня о шостій ранку, як тільки закінчувалася комендантська година, я бігла додому – провідати чоловіка, приготувати йому їсти, поговорити, побути хоч трішки разом… Наші «товариші» по бомбосховищу жартували, що я щодня ходжу на передову – блокпост наших військових, які стримували ворога, був просто біля моєї хати на дорозі. На що я відповідала: «Я йду додому, до свого чоловіка, мені ніщо не злякає і не зупинить!» Проте коли прийшла додому 13 березня вранці, побачила, що дому більше немає… І чоловіка також немає… Було пряме влучання, Дмитра привалило двома поверхами дому, які обрушилися. Хлопці із блокпосту витягнули його з-під завалів, надали першу допомогу, завезли до лікарні, але врятувати його не вдалося… 37 років, ще б жити і жити…
Вона — сильнажінка. Бути сильною — це, виявляється, так просто, якщо на тебе з надією дивляться очі сина, запитуючи: «А далі як?…» А далі вони разом заново вчилися жити, дихати, зустрічати світанки без нього — найдорожчого та найріднішого чоловіка і татка… Йти далі своїм життям, дати болю прорости теплом і світлими спогадами.Пережити втрату, але не втратити любов.
– Від колишнього щасливого життя залишилися тільки спогади, – каже пані Марина. – Але рятує і допомагає підтримка інших… Сину 16 років, цьогоріч він вступив до коледжу транспорту і комп’ютерних технологій. Тепер він – моя підтримка і опора. І майбутнє, яке триватиме і перемагатиме!
Коли добро гоїть рани
У квітні, коли російські війська почали відступати від Чернігівщини, ми з сином нарешті вийшли із укриття, де перебували майже постійно. Сусіди допомогли із розбиранням завалів дому, за що ми їм дуже вдячні, – розповідає пані Марина. – В будинку дивом вціліли дві кімнати – повибивані вікна, тріщини на стелі, але хоча б дах над головою є… Там зараз ми з сином і живемо, паралельно намагаючись відбудувати хоч частину знищеного.
У відновленні будинку нам дуже допомагають волонтери організації «Бо можемо» – дуже їм вдячна, з їх допомогою ми уже звели перший поверх. Дякую простору добра Goodacity за придбані батареї – тепер узимку ми з сином не мерзнутимемо!
Коли тільки взялася відбудовувати будинок, спершу, зізнаюся чесно, просто руки опускалися – об’єм роботи величезний, коштів потрібно дуже багато, а я сама із сином – що ж мені робити? Але коли один за одним почали пропонувати свою допомогу усі небайдужі, почала з’являтися внутрішня сила… Віра в те, що все ще буде добре.
Які ж неймовірні у нас люди, скільки у них світла і добра! Відчуваю турботу і любов незнайомих досі мені людей, і саме їх і хочу понести далі по життю.Любов — це не абстрактна сентенція. Вона як ніщо конкретна… Любов – це допомагати! Я усім кажу: у день нашої Перемоги поставлю на подвір’ї великі довгі столи, за які запрошу усіх тих, хто боровся і допомагав, чия підтримка і турбота надавала сил жити далі. Буде про що поплакати разом і буде чому разом порадіти… Вірю і знаю, що цей день обов’язково настане!»
