Той страшний ранок 24 лютого 13-річний Іван Міщенко з Чернігова запам’ятав на все життя. Розпочалася війна: сирени, вибухи і страх… Хлопчик змушений був покинути рідну оселю і тікати з міста до бабусі в село. Через кілька тижнів він дізнався, що повертатися вже немає куди. Російські окупанти знищили його житло.
13 березня внаслідок ворожого авіаудару по багатоповерхівці по проспекту Миру загинуло чимало людей… Серед них і дітки (двійнятка – хлопчик та дівчинка, яким було по три рочки, і старша, 12-річна, сестричка).
«24 лютого 2022 року о 5-й ранку я прокинувся зі своєю сім’єю від сирен та вибухів у моєму рідному місті Чернігові. Це було дуже страшно. Ми до кінця не розуміли і не вірили в те, що розпочалася війна. Вирішили їхати до бабусі в село. Дорога до села була особливо страшною і тривожною. Всі стояли в чергах на заправках, у чергах до магазинів. На виїздах із міста утворилися кілометрові черги з автомобілів. Усі люди були налякані… Коли ми під’їхали до блокпосту біля Новоселівки, то військові нам сказали, що додому в Чернігів ми вже зможемо повернутися нескоро, адже планується підрив мостів. Та все ж таки ми вирішили їхати. Дорога видалася напрочуд довгою… Коли я приїхав в село, то перше, що зробив, це обійняв бабусю. Бабуся була заплакана і стривожена», – пригадує перший день війни Іван Міщенко.
Життя перевернулося. Кожен день був наповнений жахливими подіями, страшними новинами і думками. У середині березня хлопчик дізнався, що його родина залишилася без житла.
«Минуло декілька днів мого перебування в селі. Ці дні я намагався якомога більше допомагати своїй сім’ї. Неподалік нашого села були вороги. Через тиждень пропав мобільний зв’язок. Попри всі труднощі, ми намагалися їздити в райцентр Сновськ, щоб телефонувати рідним, які були не з нами. На щастя, електрика в селі зникала ненадовго. У селі добре було чутно вибухи. Земля дрижала. Також часто над нами пролітала авіація. Було дуже страшно. А 13 березня я дізнався дуже погану звістку – я втратив свій дім у Чернігові, в якому прожив всі свої 13 років. Це був авіаудар. Загинули люди, діти. Також загинув батько мого друга», – розповідає Іван Міщенко.
Життя триває. Але і війна триває… Іван Міщенко і досі залишається жити в селі в бабусі, допомагає по господарству. Але хлопець щиро вірить у перемогу України і з нетерпінням чекає повернення додому.
«На цей момент я досі живу в селі та ходжу тут до школи. Скоріше хочу повернутися до свого міста Чернігова та піти у свою рідну школу. Зустрітися з друзями. Я дуже пишаюся, що я – українець і вірю в перемогу як ніколи. Ми точно переможемо», – запевняє Іван Міщенко.
