Звичайний чернігівський пенсіонер Мартиненко В’ячеслав погодився розповісти нам свою історію. Мирне і спокійне життя,затишний будинок,щаслива сім’я-найдорожче для кожної людини.Втратити все,що для тебе найцінніше, — трагедія,яку важко пережити.Наш співрозмовник знає це на своєму досвіді, адже він один з тих, хто повністю втратили житло. «Життя така річ…Непізнана… Думаєш, що знаєш усе, а насправді весь час вчишся новому, як би важко не було»,- з твердістю в голосі говорить вольовий чоловік.
Почнемо здалеку… Розкажіть про свою молодість. Де навчалися, як жили?
-Після школи вступив я до Ленінградського інституту фізкультури та спорту. Правда,провчився два роки тільки, тому що інцидент неприємний стався, відрахували мене. Що тут скажеш, не поважали українців там, ще тоді хохлами звали, принижували, сміялися. А в нас була компанія велика: крім мене ,ще три чернігівці було. Довго ми терпіли усі ті насмішки й кепкування.Але одного дня вже урвався терпець, дали відсіч, от тому і виставили мене та ще тих трьох. Якщо чесно, не жалкую, вважаю, що правильно вчинив, хай знають наших.
Так от… Раніше ж як було: у військових навчальних закладах(не важливо, скільки ти вчився, хоч рік, хоч два) по закінченні повинен був в армію на шість місяців піти.Служба вважалася ніби проходженням практики. Тому одразу після «святкового випускного в інституті» відправили аж за полярне коло, у смт Печенга. Там то вже з повагою всі ставилися, з усіма, як то кажуть, на «ви».
Відслужив шість місяців і поїхав у рідний Чернігів, довчився вже в нашому педагогічному університеті на факультеті фізичного виховання, закінчив його в 1977 році, з тих пір працював у спортивній школі. Згодом мене перевели до 15 ліцею. Учительський стаж- 43 роки, уявляєш? Самому не віриться *чоловік посміхається*.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «У мене мало часу»: мати розстріляного за слова «Слава Україні» воїна розповіла про останню розмову з ним
Чому саме військовий напрямок? Що вас спонукало?
-У мене всі: і дід, і батько — були військовими.Мені дуже хотілося продовжити їхню справу,адже з дитинства відчував потяг до цього. Це ж також зі спортом пов’язано, а я з першого класу гімнастикою займався, у Ленінграді дійшов до майстра спорту. Я навіть коли до Чернігова повернувся,тренером став, виховав багато гімнастів, дав основу здорового життя багатьом дітям.
Ви так багато пройшли, стільки всього бачили. Ви могли б коли-небудь подумати, що на схилі літ з вами таке станеться?
-Я ,як і всі ,очікував на краще, ніколи про війну, а тим паче про руйнування будинку не думав. Хіба ж люди можуть передбачити таке? Про погане ніхто заздалегідь не хоче й знати. Кожен сподівається, що його омине горе.
Щоправда, коли вже все починається і зранку прокидаєшся від смертоносних звуків вибухів, тоді то й розумієш, що це буде серйозне, криваве протистояння.
Як ви пережили повномасштабне вторгнення? Як ці події вплинули саме на вашу сім’ю?
-У голові проводилася паралель: от тоді ще, у 1977 році, я пізнав мерзотний характер кацапів, тому вторгнення було для мене як останнє підтвердження.
Ох… Ну зібралося у мене три сім’ї, усі сиділи спочатку знизу в гаражі, поки не сильно било снарядами. Потім раз якось так прилетіло, що повилітали двері й вікна.Після цього одразу швидко зібралися та почали по друзях їздити, у них жити. Коли починало на новому місці гудіти від обстрілів, тоді на інше місце переїжджали. Так і жили…
Пам’ятаю, дзвонять і кажуть, що будинок горить, ракета влетіла… усе життя перед очима промайнуло, не вірилося навіть… Жінки одразу в сльози :«Як це так!?» Ну що ж тут зробиш… Після цього вивіз сім’ю туди ,де безпечно. Польща — гарна, комфортна країна, чому б і ні? А сам повернувся додому, став неофіційним волонтером, допомагав нашим ЗСУ чим міг: тепла їжа, речі, ковдри… усе, що могло знадобитися.
А коли все стихло ,повернувся подивитися на розвалини,які колись були» моєю фортецею»… …Декілька стін, попіл, залишки якихось речей…
Знаєш, до війни були улюблені заняття :рибалка, полювання…Багату колекцію необхідного мав: вудки,сітки…для мисливства то те,то се…Нічого не залишилося,усе згоріло! Ну а зараз ніколи було б цим займатися, будинок треба відбудувати.
Як відреагували ваші знайомі на таку трагедію? Вам допомагали?
-Аби не мої друзі, я б тут сам нічого не зміг зробити! Вони не тільки підтримували морально, а й дали мені надію. Усі відгукнулися, допомагали розгрібати завали, продукти привозили, навіть матеріально допомагали, за це всім їм величезне спасибі! Саме за таких обставин бачиш справжніх друзів.
Від держави поки ніякої допомоги не було, але сподіваюся, що щось таки компенсують. Зараз з грошима в країні проблема, треба чекати.
Які плани на майбутнє? Як плануєте жити далі?
-Як, як.. Звичайно,жити-з надією, силою і холодним розумом. Як тільки зведу стіни і дах, рідні повернуться, усі гуртом будемо продовжувати відбудову. Кажуть, відбудувати стіни і дах-тільки половина будинку, але нічого, щось та й вийде*чоловік посміхається*.
Звісно, ставлення до життя змінилося, як раніше вже не буде, однак це все вчить невимовній стійкості та розумінню, що триматися за матеріальне не треба, і відкладати нічого не варто, жити тут і зараз. Тяжко дається така мудрість, кожному своє…
Серед читачів напевно є люди, які переживали або досі переживають подібне, так от-навіть якщо поряд нікого-у вас сильний дух, вірте в себе, тоді ви ніколи не зламаєтеся.
–
Автор: Слєсар Владислава
