Подружжя Олександра та Наталії Моцарів виховує сімох дітей. Старші — 31-річна Альона, 30-річний Олександр, 23-річна Надя та 22-річна Світлана — вже мешкали окремо, розлетівшись по різних містах, а Олександр, названий на честь батька, зі своєю дружиною вже й подарували батькам маленьку онучечку.
Наталія з чоловіком щасливо жили в дев’ятитисячному містечку Новодружеськ, що на Луганщині. Тішились меншими трьома — 17-річним Владиславом, 14-річною Поліною та 9-річною загальною улюбленицею Лілею — та раділи, коли вся велика родина збиралася разом під батьківським дахом.
Війна повернулася вдруге
Коли в 2014 році ненадовго їхнє містечко захопили так звані ополченці, до місцевих мешканців долітало відлуння боїв, чулись вибухи й канонади, і хоч тривожність зберігалась, але родина й не думала кудись виїжджати, тікати з власної домівки. Потім воєнні дії затихли, місто перейшло під контроль України, й хоч тривожність не минала, але в місті й у буденному житті Новодружеська встановились відносний мир і спокій.
Та 24 лютого 2022 року зламало цей примарно спокійний уклад життя.
— Ми прокинулись о шостій ранку від звуків обстрілу, — згадує Наталія. —Я зателефонувала старшій доньці Наді в Севєродонецьк. І кажу: швиденько збирай речі й кота та приїжджай сюди, до нас, поки ще ходять маршрутки. Більше жодного дня спокійного в нас не було. Ситуація загострювалась дедалі більше з кожним днем, обстріли частішали й чулися щоразу ближче. Ми не могли одразу виїхати, бо в мене на руках була ще немічна старенька сусідка, яка потребувала щоденного догляду. Її невістка виїхала, а мені залишила ключі від квартири, щоб я допомагала бабусі. Ото бахне — я не в підвал, а до неї, щоб перевести у більш безпечну кімнату за правилом двох стін, бо спускати її у сховище не було жодної можливості. А 1 квітня знайомі її дітей приїхали та забрали бабусю. Отоді ми вперше задумалися про те, щоб виїхати з небезпечної зони та спробувати врятувати дітей.
Зважитися на таке рішення родині було непросто. Але одного дня, коли діти ховалися у ванній кімнаті під час канонади і стінка ванної кімнати похитнулася від близького вибуху так, що маленька Ліля вискочила звідти з широко розплющеними від страху оченятами, вибір став очевидним. Адже в необлаштованому підвалі з аварійною каналізаційною системою будинку довго перебувати було неможливо. 17-річний Влад першим порушив тишу: «Мамо, давайте виїжджати. Я то витримаю, а Ліля з Полінкою?». Того ж вечора Наталія почала шукати через волонтерів можливість вибратися з пекла.
Дорога в невідомість
Дівчина-волонтер повідомила, що завтра вранці їм треба прийти до пожежної частини, звідки відправлятиметься автобус. Та ніч назавжди запам’яталась і дорослим, і малим Моцарам. Від вибухів дрижали стіни й дзвеніли шибки. Руки брали якісь речі, щоб складати в сумки, але тут же їх відкладали убік — узяти з собою все необхідне для шести осіб було неможливо. Машини в родини не було, а пішки багато не набереш. Тож обмежились найнеобхіднішим.
— Вранці зайшла сусідка, ми віддали їй ключі від квартири, — розказує Наталія і її голос зрадницьки тремтить, утримуючи непрохану сльозу. — Чекали на холоді евакуаційного автобуса з восьмої ранку до обіду. Доїхали ним до Золотарівки, звідти дизелем — до Слов’янська. Тоді ще там було відносне затишшя. Ми планували добратися до Львова. Спершу нам сказали, що потяг буде лише пізно ввечері, потім — що його взагалі не буде, бо в Краматорську зруйноване залізничне полотно. Ліля маленька, в нашому розпорядженні на вокзалі лише одна дерев’яна лавка і довкола народу — безмежне море з сумками, дітьми, дитячими візочками та інвалідними візками. Усі хотіли врятуватися від війни і всі розуміли, що з кожною годиною очікування ця надія розчиняється в повітрі. Але нас врятував випадок.
Поруч із родиною Моцарів стояла жінка з дитиною з інвалідністю. До неї підійшов український військовий і почав її гаряче переконувати, щоб вона йшла та сідала з дитиною в порожній потяг, який стояв на колії. Жінка вагалася, але пішла. Військовий, обвів поглядом людське вируюче море, зупинився на багатодітній сім’ї. І сказав: «Ідіть за нею. Там потяг, ви в ньому переночуєте, буде де дітям поспати». Олександр із Наталією зважились і пішли. З великим полегшенням облаштувалися в порожньому купейному вагоні. І влаштувались на ночівлю.
— Там було тепло й м’яко, — згадує Наталія. — Ми відчули неймовірне полегшення. А хвилин через сорок раптом зрозуміли, що потяг почав рухатись. Я — до провідника. Він пояснив, що порожній волонтерський потяг вирушає на Краматорськ, щоб забрати таких же біженців. А далі рухатиметься на Хмельницький. Якщо нам треба до Львова, то добиратимемось туди вже з Хмельницького за власний рахунок. Вибору в нас фактично не було.
Переселенцям не всюди раді
До Хмельницького родина приїхала вже майже о десятій вечора. На вокзалі стояли волонтерські намети з їжею та водою. Все безкоштовно. Наталія каже, що була дуже вражена ще під час руху потягу, коли на станціях на зупинках прості люди підносили до потяга для біженців продукти харчування. Власні запаси, які брали в дорогу, в родини закінчувалися, тож така допомога зворушувала до сліз. Підбадьорював вимушених переселенців і провідник. Раз по раз заглядаючи в купе і підморгуючи дітям: «Ну, що ви тут, молодьож?». І заносив то баклажку води, то якісь млинці, хліб чи готову їжу в лоточках. Це дуже важливо — знати, що хтось відчуває твій біль і всім серцем готовий розділити з тобою біду.
Провівши ніч на вокзалі у Хмельницькому, подружжя з дітьми сіло в потяг на Львів. У славетному місті біля вокзалу їх знову зустріло наметове волонтерське містечко. У наметі з червоним хрестом їх запитали, чи хочуть вони виїхати за кордон. Але такого бажання родина не мала. Вони хотіли залишитись у своїй зраненій Україні. Бо рідних у час біди не кидають. Тому їм запропонували доїхати автобусом до стадіону, звідки біженців розподіляли по населених пунктах Львівської області.
— Там ретельно нас перевірили й увесь наш вантаж, — пояснює Наталія. — Потім сказали, що ми поїдемо до Буська. Ми сіли в автобус і через годину вже прибули в це містечко. Поселили нас у приміщенні гуртожитку місцевої гімназії. Нам умови подобались, крім того, що нам дали маленьку кімнату на шістьох — Надюші ще з нами тоді не було, вона пізніше виїхала з Харкова і приєдналася до нас. Але то було ніщо, порівняно з тим, від чого ми тікали. Спершу нас годували в їдальні безкоштовно. Пізніше почали за харчування брати деякі гроші, але ми вже пристосувалися готувати самостійно для себе. Адже поруч із нашою кімнатою була кухня. Єдиним суттєвим недоліком було те, що приміщення було дуже холодним, тож Ліля встигла аж двічі потрапити в лікарню, вона в нас хвороблива дитина, а тут ще й таке довелося пережити.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Корюківці проведуть екскурсію-знайомство для переселенців
Не обходилося і без інцидентів із місцевим населенням. Не всі були доброзичливими до вимушених біженців. Конфлікти виникали за мову — одного разу батько підбіг до місцевої дівчинки, яка хотіла спілкуватися з дітьми переселенців, і голосно на весь парк закричав: «Я забороняю тобі спілкуватись із цими сєпарами!». Владик каже, що в місцевих магазинах продавчині теж дорікали за російськомовність, а деякі й поготів відмовлялися обслуговувати. А одного разу ввечері до гуртожитку підійшла місцева жителька й почала голосно кричати під вікнами: «Понаїхали тут!». Чи можна передати словами той розпач, що відчували люди, які тікали від війни?
Тому коли керівництво ліцею почало натякати, що їм треба робити ремонт у приміщенні й взагалі готуватися до майбутнього навчального року, дехто з біженців почав готуватись у дорогу. Серед них і семеро Моцарів.
«Ми мислимо вільно й розуміємо, що відбувається»
46-річна городнянка Оксана Богомаз каже, що знайома з багатодітною родиною з Луганщини давно. У жінки в Новодружеську живуть гарні знайомі, до яких їздила в гості. Там познайомилась і з Олександром та Наталією, відтоді підтримували дружні стосунки, регулярно зідзвонювались і спілкувались.
— Я дуже переживала за друзів, — запевняє Світлана. — Слухала про їхні поневіряння й тому запропонувала приїжджати до Городні. Хай у нас і не зовсім тихо й безпечно, але що це таке порівняно з тим, що довелося пережити їм? У мене невеликий будинок, але старший син служить у Національній гвардії, тож ми наразі живемо з меншим, восьмирічним Богданом. На перший час можемо прихистити всю родину. А потім у міській раді пообіцяли вирішити питання з наданням житла для сім’ї Наташі з Сашком. Поки що хоч тісно, але мирно. Навіть коту Білому ось місце знайшлося. «Бідолаха ти моя», — ласкаво пестить білосніжну кицьку, яка подолала такий шлях із Луганщини разом із господарями.
Наталія з Олександром кажуть, що на постійне місце проживання залишатися не планують. Бо вірять, що війна таки скінчиться Перемогою України й сотні тисяч знедолених біженців повернуться в рідні місця. 53-річний Сашко, в минулому – шахтар, і його 50-річна дружина, яка 23 роки пропрацювала в дитячому садочку й виховала сімох власних дітей, плекають віру в собі та підтримують її у дітях. Бо без віри майбутнє неможливе.
— Люди старшого віку в нашому регіоні налаштовані здебільшого проросійськи, — пояснює 17-річний Владик. — Але молодь, моє покоління — ні. Ми тільки за Україну. Бо нас не виховувала епоха радянщини. Ми мислимо вільно і розуміємо, що відбувається. А тому віримо, що Перемога буде за справедливістю. А, отже, за Україною, за нами!
Джерело: Новини Городнянщини
–
