Людям, які цікавляться творчим життям Чернігівщини, ім’я Олега Кошового добре відоме. Він – директор-розпорядник Ніжинського академічного українського драматичного театру ім. Михайла Коцюбинського, організатор багатьох творчих фестивалів на Чернігівщині, також він пише пісні та співає їх під гітару.
Звичним життям, сповненим щасливих моментів, пан Олег жив до повномасштабного вторгнення росії на нашу землю. Після 24 лютого залишатися осторонь усіх цих подій Олег Кошовий не міг. Тож пріоритетом замість творчої діяльності став захист своєї Вітчизни. Про це і не тільки – в інтерв’ю з Олегом Кошовим.
Пане Олеже, розкажіть, де народилися, ким мріяли стати в дитинстві, чи справдилися дитячі мрії.
Народився в місті Шостка Сумської області. Дитинство минуло в славетному місті з дуже мальовничою природою та пам’ятками історії – в Новгороді-Сіверському, що на Чернігівщині. До 5 чи 6 класу я мріяв бути актором і зніматися в кіно. Адже дуже любив дивитися дитячі фільми, відповідно, самому хотілося зіграти якусь роль. А потім, ближче до 7-8 класу, мені сподобалася військова форма і я вже мріяв бути військовим. Думав, що я вступлю до військового училища. Але час ішов, і ближче до 90-х років я став дрібним комерсантом – торгував різними товарами й антикваріатом.
У 1992 році я пішов у армію. А після армії почав писати пісні. До того ж мене навчили грати кілька акордів на гітарі. І в 19 років я написав першу пісню. Із цією піснею народилася любов до творчості. До речі, мої батько і мати писали вірші. Нині, щоправда, не пишуть.
Відповідно, змінилися й мої мрії. Хотілося стати відомим музикантом чи автором-виконавцем, гурт зібрати. І навіть був гурт під назвою «Друге дихання». Це у 2000 році, але ж і в 1995 році, коли я навчався у Шостці на електрика, виступав у гурті від училища – в гуртожитку, будинку культури тамтешньому, на різних творчих заходах захищали честь училища. Тож відтоді почав мріяти про те, аби стати відомим музикантом.
Пісні ж не припиняли писати?
Не припиняв. Адже бажання стати відомим підштовхувало до написання пісень на різну тематику і в різних стилях – на злобу дня, рокових, є один романс, багато любовної лірики.
Тож пісенна творчість ніби підказувала мені, що я стану відомим. Мовляв, давай, твори. Надихали певні життєві ситуації, наприклад, нове кохання – нові пісні.
До речі, хто ви за фахом і як складалася професійна стежина?
З освітою у мене ціла історія. На життєвому шляху зустрілася така дуже творча людина – Олександр Олександрович Норов. На жаль, ця відома у Чернігові людина вже на небі. Він був моїм ідеалом у житті і багато чого мене навчив. Зокрема, правильно ставитися до життя і людей. У Олександра Норова був свій аматорський колектив – театр «Ілюмінатор» на базі Чернігівського університету імені Шевченка. І якось мене запросили сплавлятися на плотах, пан Норов також брав участь. А на той час я вже хоч і небагато, але писав пісні. І була така пісня «Сірий» – про вовка. Ця пісня, та й інші сподобалися Олександру Олександровичу, і він сказав, що мені треба з Новгорода-Сіверського приїздити до Чернігова. І він мені з роботою якось допоможе. Так я і зробив. До того ж, пішов навчатися на каменяра – плиточника-облицювальника, поселився в гуртожитку. 4 місяці в мене було житло і якась стипендія, мати трішки допомагала. І я почав відвідувати театр Олександра Олександровича.
Завдяки Олександру Олександровичу мене взяли на роботу до Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм. Я там працював три роки монтувальником сцени. А коли не вистачало грошей на те, щоб робити аранжування пісень, то на пів ставки йшов розносити афіші. І всі зароблені кошти спрямовував на аранжування, яке робив професійний музикант Сергій Галамага. Дуже класно він це творив. До того ж, працюючи у філармонії, я почав уже десь виступати, брав участь у конкурсах окремо від філармонії. Але Олександр Олександрович сказав, що оскільки в мене немає освіти музичної чи якоїсь творчої, то немає перспективи якось розвиватися в тій же філармонії. Тому я вступив до Ніжинського коледжу культури і мистецтв імені Марії Заньковецької – на режисера масових свят. Коледж я закінчив у 2013 році. За фахом працював, бо займався організацією фестивалів у Чернігові три роки. Я організував 22 фестивалі різних напрямів – театральні, музичні, гастрономічний, романсу та поезії. Тобто я брав участь у різних акціях, набув досвіду спілкування з творчими людьми. І в мене є своя громадська організація – творчо-спортивне об’єднання «ШиКо», яке займалося цими творчими діяльностями, зокрема організаційними питаннями того чи іншого творчого заходу. Також Олександр Олександрович надихнув мене на те, щоб я отримав вищу освіту, щоб я вступив до академії керівних кадрів культури і мистецтв у Києві. Заклад цей я закінчив у 2018 році. Надалі я почав працювати в Ніжинському академічному українському драматичному театрі ім. Михайла Коцюбинського. Там була вакансія директора-розпорядника і мене прийняли. І я вже тут працюю майже чотири роки.
.
Як реалізовуєте себе в Ніжині?
У театрі реалізовуюсь відповідно до посадових обов’язків, зокрема займаюся організацією гастрольної діяльності та продажем квитків. Оце те, чим займається мій відділ. Мені також дуже подобається спілкуватися з людьми.
Ще почав паралельно організовувати в Ніжині музичну діяльність. Зокрема організував арт-подію «Творча туса». Це культурно-просвітницький проєкт. Я запросив до участі всіх, кого знаю. Сама туса була один день, але налічувала аж чотири заходи. Зокрема дитячий – це пригоди з Сергієм Пантюком, нашим відомим письменником, який пише для діточок і дорослих. Далі був концерт для містян, де однією з перших виступила Тетяна Шептицька, наша поетка і заступник директора меморіального комплексу «Биківнянські могили». Тож вона ще прочитала лекцію для наших студентів – це третій захід. А ввечері того ж дня був розширений концерт на два відділення. Нині цю діяльність довелося згорнути. Але я вже сказав, що після нашої перемоги в нас буде переможна туса.
Ви не тільки пишете пісні, а й виконуєте. Вважаєте себе сильним вокалістом?
Вокалістом себе вважаю посереднім, але коли сідаю за гітару, в мене народжується музика і текст синхронно. Я намагаюся писати так, щоб музика і тексти були актуальні. Співаю багато чого, експериментую. Люди кажуть, що мої тексти прості, тому для багатьох зрозумілі.
Також у мене є вірші, які вже ніколи не стануть піснями, бо їх наспівувати не можна. Це ті, що писав без гітари. Якби була десь поруч гітара, була б пісня.
На вашій сторінці у соцмережі можна послухати пісню про нинішню війну і наших захисників. Як вона народилася?
Вірш у мене під час війни народився. Але хотілося написати пісню. Та не хотілося, аби просто повітря здригалося, прагнув підібрати правильні слова, висловити, що на душі. І цю пісню я починав три рази точно. Написав уже тоді, коли минуло від початку широкомасштабного вторгнення росії на нашу територію 35 днів. І писав цю пісню десь тиждень. Хоча зазвичай витрачаю на написання пісні небагато часу. Цю ж пісню багато переробляв. Адже моніторив новин, сам був у ТРО, стояв у караулі і це все впливало на мене. Тому це пісня для наших людей, захисників, ЗСУ, які великі молодці, круті! І я пишаюся ними. Перемога буде за нами.
І нині триває робота, щоб професійно цю пісню записати. Працюють музиканти в різних містах. Соло робиться в Новгороді-Сіверському, в Чернігові намагаються бек-вокал записати. Клавішна партія і гітарна – у Ніжині. Також я заспіваю ще наново, тож будемо переписувати. І я ще хочу залучити когось із міста Шостка. Це все рідні для мене міста, де я проживав, творив, творчо набував свою особистість.
Чи маєте якісь захоплення, окрім творчості?
Дуже люблю куховарити, але не супи чи борщі варити. Готую не дуже складні чи заморочливі страви. Піца, шашлики, ще полюбляю щось запікати на противні – картоплю з рибою, цвітною капустою. Все це класно прикрашаю. Люблю, щоб стіл був із красивими стравами.
Також люблю бути на природі – коли розпалюєш вогнище і милуєшся довколишньою красою.
Також тяжію до вивчення історії, антикваріату. А ще займаюсь спортом, бігаю.
.
Як війна змінила ваше життя і життя вашої родини?
Перші три дні було відчуття жаху, розгубленість, нервовість, крик, було, що зривалися одне на одного, біганина до бомбосховища, постійне очікування якогось жаху, бомбоскиду. На третій день я вже пішов шукати, де роздають зброю і записався у ТРО. Але мені сказали чекати, то я ще тиждень ходив і чекав. Десь на 10-й день війни мені зателефонували і прийняли в ТРО. Я отримав зброю і став на варті. Уся ця ситуація загартувала, бо нині розумію, що не боюся нічого. Також ситуація прояснила, хто є хто у твоєму оточенні. Війна дала розуміння про людей, їхні вчинки. Я, мабуть, ще багато чого напишу і за війну, і після. Про те, що траплялося в цей час.
Про що мріється в особистих і творчих планах? І якого майбутнього хочеться для України?
Хочеться, аби культурне життя в Ніжині було на крутому рівні. Щоб у місті був центр фестивалів. В мене вже є проєкти, які я тут буду реалізовувати. Отакі мої творчі мрії. А в особистому хочу, щоб усі мої рідні і близькі люди були здорові. У церкві я ніколи не прошу в Бога якихось багатств, я прошу здоров’я. Все інше зробимо самі. У нас є голова на плечах.
А Україні – миру, щоб ця навала, яка на нас прийшла, відступила і була покарана. Всім людям хочеться побажати мирного неба, розвитку і щоб Україна розцвіла, відбудувалася. Дуже хочеться позитивних змін.
–
Спілкувалася Ірина Осташко
