Жінка з Чернігівщини вирощує вдома страусів

Сільські люди не втом­люють дивувати. Це тільки вони можуть казати: «Як же без поросяти у хазяйстві!», «Як без корови у селі жить!» або «люблю я дуже хазяй­ство!». Хтось на ті слова диву дається, бо все оте, що мукає, хрюкає, кудкудакає і гелгоче, вимагає дуже ба­гато праці, та ще і постійної прив’язаності. Із тих людей, хто не на словах, а на ділі любить домашнє господар­ство, і 50-річна Світлана Стороженко з Талалаївки. Починаючи із складних 90-х, утримує вона вдома корівок, для сім’ї є, та і продає людям молоко. Ще на початку літа почула між людьми розмови, що утримує Світлана вдо­ма не тільки корів, а ще і… страусів! Такого випадку ще точно не було в Талалаївці! Жінка підтвердила, що рос­тить вдома сімох велетен­ських пташок, що сусіди, а особливо діти з кутка, прихо­дять до неї, як у зоопарк. На­просилася і я. І вийшла наша розмова не тільки про страу­сів, яких ось так, зблизька, я побачила вперше.

Ще теплий вечір окутував землю. Світлана гнала з пасовиська своїх трьох корі­вок, а з нею бігла ціла юрба дівчаток. «Це все мої помічнички: племінничка Соня, внучаті племіннички Даша і Ніка, сусідочка Каріна і моя юна подружка і серйозна помічниця Саша! — усміхаю­чись говорить жінка. — Те­пер мало хто корів утримує. А дітям тварини цікаві. Вони з радістю іноді допомагають пригнати корів із пастівня. І молочком теплим з-під корови смакують. Мені не поміч їх потрібна, хочеться, щоб діти не цуралися до­машнього господарства.

Страуси, які швендяли у високій, спеціально для них зробленій загорожі, дівчаток уже не цікавили, бо бачать їх щодня.

«Страуси — це так, тим­часово, у тьоті Свєти, — із виглядом хазяйки сказала десятилітня Саша, — вони зачекають. А от корови — це назавжди! Пішли з нами ко­рови спочатку подоїмо, бо це треба робити по годинах! А тоді вже до страусів підемо».

І як ти тут не погодиш­ся, коли це справді так. А дівчинка взяла дійницю і пішла у хлів. Тьотя Свєта ще одну — і за нею!

Справжнє молоко — те, що з дойки!

Дзінь-дзінь… Струмені­ло молоко у відерце. Най­старшу із трьох корів Квітку Світлана із Сашею доять удвох. Згадалося, як у да­лекому дитинстві я ось так, поряд із мамою, теж доїла корівку. Скажу відверто, не захоплювала така справа, та розуміла, що треба. Навіть не знаю, хто з моїх ровес­ниць, сільських дівчаток, не вмів доїти корову. Вчилися, бо треба було, у селі живучи, батькам допомагати.

Доки молоко дзюрчить і піниться, а мої співрозмов­ниці працюють у дві руки, водночас і розповідають про те, що назавжди — тобто про корів, які, за словами дівчинки, набагато важливіші за страусів.

— Я змалечку дуже лю­била хазяйство всяке, а ко­рів особливо, — розповідає Світлана Миколаївна. — Моя мама родом із сусід­ньої Сумщини. Туди мене влітку до дідуся відвозили. Він теж дуже любив корів. Я із задоволенням і чергу від­пасувала, і годувала, і мила та чистила корівку, і доїла з малого віку. А дідусь так радів! Першу корівку дідусь мені й подарував. Жила тоді у свекрів, син Сергійко ма­ленький, от дідусь і допоміг, щоб молоко дитині було. З того часу минуло 27 років! правильно Саша і говорить, що корови — це назавжди! Звичайно, доки сили на них вистачить.

— Знаю, що одну коро­ву важко тримати, а три, та ще жінці! — запитую.
— Так. Мене вся рідня сварить за мою міні-ферму. Але всі корівки хороші. Ду­маю, що скоро продам одну, якби тільки в хороші руки.

Саша, почувши ці сло­ва, засмучується. Дівчинка скільки розказує про кожну корівку: Квітку, Нічку, Ромаш­ку. Найулюбленіша у неї Ніч­ка. Лагідна корівка.

— Саме про Сашу дуже хотілося б розказати, — го­ворить Світлана. — Вона унікальна міська дівчинка. Живе у Кременчуці, а сюди, у Талалаївку, приїздить до дідуся і бабусі Олександра Васильовича і Ольги Сте­панівни Бабак. Мама Саші, Яна Хітошко, працює у місті сімейним лікарем. Дівчинці було ще 4 роки, коли вони з бабусею гуляли в яру і по­бачили моїх корів. Дитину не можна було відірвати від них. Спочатку ходили диви­тися на корівок, як у зоопарк. Щоразу, тільки приїздили в Талалаївку, дівчинка проси­лася до своїх улюблениць. А вже як Саша стала школяр­кою, то і сама, приїхавши на канікули до бабусі, біжить до моїх корівок. Я ніколи не зустрічала не те, що дитину, а і дорослих, які б так люби­ли корів. Саша всіх тварин любить, а корів особливо. І мріє стати ветеринаром!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На людей влаштовували «сафарі»: історія прийомної родини з Харківщини, що переїхали у Ніжин

— А ще у мене буде своя ферма! — впевнено говорить Саша і зовсім не по-дитячому розповідає про властивості «молока з дій­ки», про те, як важливо в Україні виробляти молоко…

Дівчаткам Саша вино­сить літровий кухоль молока. І всі смакують.
Корівки у Світлани дуже чисті, ситі. Про надої гос­подиня говорить стрима­но — вистачає, тобто, вони виправдовують її надії. Кіль­кох корів утримувати фізич­но складніше, ніж одну, але вигідніше. Продає молоко вдома і у продуктовому мага­зині, де працює продавцем. Три літри коштує влітку та восени 50 грн, взимку буде дорожче.

Утримуючи ВРХ, ти сві­домо залишаєш себе без вихідних, не можеш кудись поїхати на кілька днів і т. п. А ще затрати не завжди пере­кривають прибутки. Але без цих турбот уже ніяк! Щодня, у будь-яку пору року Світла­на прокидається о 4-й ранку, найпізніше — о 5-й. Адже біля трьох корів багато робо­ти, а на роботу — на 8! У ма­газині весь день на ногах, а вдома і присісти ніколи. Та не скаржиться, що важко, бо звикла жити у такому ритмі.

Страуси житимуть у зоопарку

— Чого тільки не дово­дилося тримати в господар­стві! — говорить Світлана, а от страусів вперше. Ще пе­ред війною привіз син вісім пташенят у ящичку. Кажуть, що до війни в Україні було 60 страусиних ферм. Переко­нав мене, що вирощувати їх вигідно, а годувать як качок чи мулардів. До війни був попит у ресторанах на страусятину. З війною, звісно, все змінилося. Та, коли купили, треба годувати. Як і всяка мала птиця, страусенята люблять тепло, суху підстил­ку. Доводилося підігрівати, вмикати світло. Було склад­но, бо світломаскування, а я із страусами ношуся. Зате від страшних думок турботи рятували. Коли потепліло, випустила їх у садок, а но­чували у недобудованому гаражі на соломі. Я їх не боюся. Вони розуміють, що я їх годую, отож ніколи не бу­вають до мене агресивними.

Коли у дворі чужі люди, то нервують. Страус — найбільший у світі птах і дуже сильний. Довелося для них будувати спеціальну загорожу. Була металева сітка — вони її зва­лили. Один страус дуже по­ранився, його дорізали.

— Моя мама, — говорить жінка, — працювала на сви­нофермі. Якщо треба, то і по­рося заріже. А страуса — ні! І я не можу! Спасибі, один із сусідів погодився. Звичайно, це ще було «курча» кілогра­мів 40. Пригощала родичів та сусідів, бо ніхто з нас та­кого не пробував, думаю, що і не попробує. М’ясо дуже ніжне. Та ми не звикли до такої їжі. Для себе точно не утримуватимемо.

У літературі про цих ве­летнів пишуть, що їм треба в день 3-4 кілограми їжі, що їдять вони у 8 разів менше, ніж свиня. Насправді ж, доки вони ростуть, то їжі треба значно більше. Коли пташки не наїдаються, то нервують.

А спробуй такого розі­злити! Дуже люблять різ­ну зелень, терті гарбузи, буряки обма­щені дертю, товчену ва­рену картоп­лю, зерно. У спеку птахи майже не від­ходили від балії з водою. П’ють неба­гато. Більше розпліскують воду. На та­ких чудових сільських харчах виросли не менш, як по центнеру. Але вони ще не дорослі, дорослість у страу­сів настає з 1,5 року. Ще не відрізнити самців і самочок.

Виявилося, що про­дати їх у воєнний час теж непросто. І тут, можна ска­зати, просто повезло. Купи­ли велетнів не на забій, а у Подільський зоопарк, що у Вінниці. Приїхали звідти спеціальною вантажівкою і забрали. Але купили тільки шість. Велетні дуже сподо­балися директору зоопарку, і не тільки тим, що гарно до­глянуті, бо, здається відчув­ши, що майбутнє у них пер­спективне, вели себе дуже чемно.

Один страус залишився на господарстві. Може і йому пощастить?..
Світлана Миколаївна повністю згодна зі своєю юною подругою Сашею, що корівка в господарстві — надовго. А страуси зали­шаться епізодом. Зате не без гордості можна сказати: «Що там кури, гуси, качки! Я страусів виростила!».

До теми:

Страус — найбільший птах у світі, його зріст досягає 2,7 м, а вага — 150 кг. У природі живуть групами. На одного самця припадає по 2 — 3 самиці. Всі відкладають яйця в одне гніздо. Потім по черзі висиджують їх.
Самець стає дорослим у 4 — 4,5 роки. Може бути продук­тивним 25 — 30 років. У дикій природі і до 60.
Страуси не несуться взимку. Вага яйця — понад 2 кг. За сезон самка може знести 50 — 80 яєць.
Око страуса більше, ніж його мозок. Страуси єдині птахи, що мають на ногах всього по 2 пальці.
Є попит не тільки на м’ясо страуса — в ціні шкіра, кігті, пір’я, яйце і навіть його шкарлупа.

– 

Джерело: газета «Трибуна хлібороба»  

Джерело