Короп. Троїцька церква: зникла, але не забута

У самому серці старого Коропа колись височіла церква, яку дослідники називають однією з найвизначніших пам’яток народної монументальної дерев’яної архітектури Лівобережної України. Сьогодні від неї не залишилося навіть тіні. Лише старі фотографії, архівні документи, пожовклі сторінки описів і пам’ять, яку ще можна повернути з небуття.
Ми вирішили провести власне історичне дослідження. І воно виявилося схожим не на сухе вивчення дат, а на захопливу подорож крізь століття — у Короп козацький, торговий, гамірний і напрочуд живий.
Сьогодні на місці, де колись височів Троїцький собор, вирує звичне життя. Люди поспішають у справах, автомобілі проїжджають повз колишню Базарну площу — простір, який століттями був серцем містечка. І мало хто здогадується, що колись над цим місцем здіймався величний п’яти банний храм — свідок козацької доби, гетьманських універсалів, ярмаркового гамору та повсякденного життя багатьох поколінь коропців.
Історія Троїцької церкви — це не лише історія зруйнованої святині. Це історія самого Коропа, його розквіту, його людей і його пам’яті. І що глибше занурюєшся в архівні документи, тим більше розумієш: ми досліджуємо не просто історію древньої будівлі. Ми відкриваємо загублений світ, який колись був центром життя цілого містечка.
Собор не просто прикрашав місто. Він формував його простір, ритм і характер.
Троїцька церква стояла в місті ще з часів козацької фортеці. Біля неї вирувало життя: шуміли ярмарки, рипіли вози, пахло свіжим хлібом, медом і дьогтем. На Трійцю сюди сходилися люди звідусіль. Ярмарок біля храму був відомий ще з 1665 року. Уявіть : скільки поколінь бачили ці стіни!
У 1716 році в Коропі звели нову Троїцьку церкву — величезну, високу, п’яти банну. Це був не просто храм. Це був символ козацького містечка, яке жило торгівлею, ремеслами, культурою та мало великий вплив, на розвиток козацької держави.
Історія цієї церкви — дивовижно жива. Вона руйнує стереотип про «тиху провінцію».
Архівні документи показують зовсім інший Короп — динамічний, заможний і гучний. Біля храму стояли торговельні лавки, амбари, школа, шпиталь. Лавки здавали в оренду, тут вирували торги, укладалися угоди. Поряд працював шинок, де продавали пиво, мед і горілку. Церква фактично була центром міського життя — духовного, економічного й навіть політичного.
Саме тут у 1727 році зачитували універсал гетьмана Данила Апостола щодо передачі Коропа Генеральній військовій артилерії Гетьманщини. Уявіть цю сцену: козацька старшина, натовп містян, дзвони над містом, яке стає частиною великої історії.
Особливо вражає історія родини Головачевських — священників Троїцького храму. Один із братів, Кирило Гловачевський, став радником Імператорської академії мистецтв при дворі Катерини ІІ. Людина з невеликого Коропа — у центрі мистецького життя імперії XVIII століття. І це ще раз нагадує: українські містечка були значно глибшими й культурно сильнішими, ніж нам часто здається.
Троїцький собор пережив століття. Війни. Пожежі. Епідемії. Історичні бурі.
У XIX столітті храм поставили на цегляний фундамент, поряд звели нові церковні будинки, кам’яні торговельні лавки, а на початку ХХ століття — теплу Феодосіївську церкву. Разом вони створювали цілий архітектурний ансамбль у серці Коропа.
У храмі зберігалися старовинні ікони, давній іконостас та особливо шанована ікона Троєручиці, відома далеко за межами Чернігівщини.
А потім прийшло ХХ століття.
У 1928 році Троїцьку церкву дослідив видатний український мистецтвознавець Стефан Таранушенко. Він був вражений її архітектурою й назвав храм зразком «поважної урочистості» та «гармонійної зрівноваженості». Для науковців це була унікальна пам’ятка української монументальної дерев’яної архітектури XVII–XVIII століть.
Та врятувати її не вдалося. У 1929 році храм закрили. А в 1930-х — розібрали.
Один із найцінніших дерев’яних соборів Лівобережної України просто пустили на дрова.
І це звучить страшно навіть сьогодні. Не війна. Не стихія. Не час. Люди свідомо знищили те, що пережило більше двох століть.
Сьогодні від Троїцької церкви залишилися лише фотографії, архівні документи й спогади. Але коли вдивляєшся у старі світлини — важко позбутися думки: ми втратили щось значно більше, ніж будівлю. Ми втратили частину простору, де жила українська історія.
Чим більше занурюєшся в цю історію, тим сильніше розумієш: минуле — не десь далеко. Воно поруч. У назвах вулиць, у старих фото, у фундаментах під ногами, у пам’яті міста.
І, можливо, головне питання сьогодні звучить так: чи навчимося ми берегти те, що ще залишилося? Бо пам’ять про місто починається не з підручників. Вона починається з нашого бажання слухати його історію.

Джерело: Коропський регіональний історико-археологічний музей

Источник: format.cn.ua