Співак Ігор Хонін – відома в Чернігові особистість. Своїми виступами комусь він дарує радість, комусь – надію. Не може жити без Карпат і вірить у дива. Про це та багато іншого наша з ним розмова в рубриці «Люди».
Ким ви мріяли стати у дитинстві?
Я народився в Чернігові, в багатодітній родині. У мене чудові батьки. З дитинства, скільки себе пам’ятаю, мріяв бути музикантом, вокалістом, артистом. Пам’ятаю, коли малим був у родичів у селі Данівка, що біля Козельця, залазив на шовковицю і співав Кіркорова, послухати сходилися бабулічки, які давали мені цукерки. Саме там я зрозумів, що хочу співати.
Окрім співу, чим ще довелося займатися в житті?
За освітою я – столяр, тесляр-червонодеревець, проте жодного дня за професією не попрацював, хоча маю вищий розряд і допуск до станків. За життя змінив понад 20 абсолютно різних професій, але завжди, хоч би де я був – співав. Наразі – безробітний, але для знайомих і друзів можу іноді виступати. Подорожую та співаю там, де живу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Люди»: активний стиль життя Ірини Єрмоленко
Пам’ятаєте, як власне музика з’явилася в вашому житті? Які були перші пісні, виступи,глядачі?
Перший мій виступ був у 2002 році. У Чернігові був продюсерський центр «Моцарт». Ми виступали на великій сцені, їздили пострадянським простором. У нас навіть кліп був.
У 2010 році я працював у наметі за Арсенія Яценюка біля кінотеатру «Перемога». У мене закінчилися гроші на сигарети та каву і я співав у цьому наметі просто на зупинці. Люди давали гроші. Таким чином я зрозумів, що так, треба співати. Потім виходить директор кінотеатру «Перемога» Бабінський, у нього там була своя студія звукозапису, і кажи: «Ходи сюди, ти класно співаєш, давай запишемо пісні». Він допоміг мені взяти участь у «Червоній руті», я там зайняв третє місце, і після цього все закрутилося. Зрештою, я остаточно зрозумів, що без музики жити неможливо.
Які ваші улюблені виконавці, пісні? Що найчастіше звучить на повторі в навушниках Ігоря Хоніна?
Музика, яку я слухаю, – це C. C. Catch, Sandra, Modern Talking, улюблені вокалісти – напрочуд унікальний німецький гурт The Kelly Family, родина, яка просто геніальна і творить геніальну музику. Мілен Фармер – топ мого життя. Незмінна вже років 15 Enigma. Ігор Тальков – геній, якого я дуже сильно люблю.
Що надихає в житті?
Подорожі. Я не можу без подорожей. Це коли зовсім «бомжем» взяти і поїхати в Карпати. Слава Богу, зараз у мене там з’явилися друзі. Обожнюю Верховину. Це, можна сказати, моє місце сили, куди я постійно приїжджаю набратися силоньки, енергії. Люблю подорожувати Європою.
Як і де любите проводити вільний час?
Вільний час – це, ймовірно, не про мене, тому що я люблю займатися різними справами. Фотографую, малюю, пишу. І вільного часу, відповідно, немає. Тому в мене немає ані депресії, ані суму, бо завжди є чим зайнятися. Проте, повертаючись до запитання, відповім, що це місце все-таки Верховина, Карпати. Я туди їжджу завжди, коли є просто вільний вихідний. У мене був рік, коли з’їздив туди 30 разів. Я не можу без них, без Карпат, це моє місце.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Ольга Євтушенко про 31 рік роботи з дітьми та педагогіку в спадок
Вибачте, якщо наступне питання буде не зовсім коректне, але зважаючи на те, що суспільство, в якому ми живемо, здебільшого консервативне, не можу його не поставити. Як люди реагують на татуювання на лобі? І якщо не таємниця, що там написано?
Скільки років себе пам’ятаю, мені здається, я завжди робив те, що хочу, ні на кого не звертаючи уваги, навіть коли на мою адресу звучали якісь гомофобські висловлювання, мені завжди будо начхати. Я є той, хто я є, живу так, як я хочу, не завдаю шкоди нікому, не роблю нікому боляче. Просто люблю життя і завжди було байдуже, хто і як про мене думає та говорить.
На лобі написана одна з моїх фраз, таких собі життєвих кредо: «Ані дня без чудес». Щось таке щодня зі мною відбувається. Я в це вірю, я це бачу, я це помічаю. І це мені допомагає йти далі.
Продовжуючи тему татуювань, скільки їх у вас? Є якісь цікаві історії, пов’язані з ними? Або, можливо, є такі, про які шкодуєте?
Татуювань у мене дуже багато. Кожне з них – це все, що зі мною будь-коли відбувалося доброго. Я пам’ятаю кожне тату, пам’ятаю, коли це трапилося, що це було. Мені приємно дивитися на свої татуювання і згадувати всі ті історії, всі ті знакові моменти мого життя. Тому мої татуювання – це моя карта життя.
Не шкодую про жодне з них. Усі вони для мене найулюбленіші та найкращі, навіть якщо це «партакі». Моя мама була категорично проти тату, пірсингу та всього такого. Скоро їй 60, і зараз у моєї мами наче вже п’ять чи шість татуювань. Вона дуже змінила ставлення до всього цього. Можливо, я навіть вплинув на це. Тобто в цьому я не вбачаю абсолютно нічого поганого.
Ви займаєтеся благодійністю. Як вперше спала на думку ідея допомогти зі збором коштів? Як зазвичай проходять такі заходи?
Я не люблю, коли мене називають якимось благодійником, волонтером чи якось так. У мене просто болить душа за це все. І що в моїх силах, я намагаюся зробити. Хоча і не люблю, коли говорять, що це я щось зробив. Я нічого не зробив. Під час усіх заходів, які були організовані, я завжди висловлював вдячність усім людям, які прийшли на цей концерт, і завжди говорив про те, що завдяки кожному з вас ми змогли зробити гарну справу. Тому, мабуть, благодійність – це трошки інше. А щодо мене, то це не благодійність, це – спосіб життя. Те, чим ти живеш, без чого не можеш, коли тобі болить і ти хочеш зробити максимум.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Особлива мрія і життєва мудрість Єлизавети Куліковської із Сновська
Що дається найскладніше у благодійних проєктах? Перед якими труднощами доводилося поставати?
Зазвичай усі благодійні заходи, які я проводив, відбуваються за планом: друкую єврофлаєри про людину, яка потребує допомоги, з її реквізитами, особисто сам обходжу впродовж місяця тисячі людей, прошу перерахувати цій людині кошти. На зворотному боці флаєра зазначено місце, час і дата концерту. Запрошую багато артистів, жодного разу ще ніхто не відмовляв. І виходить великий концерт. Я завжди за те, щоб люди не журилися і не сумували, а вірили, що ми всі разом спільними зусиллями можемо допомогти врятувати життя. І щонайменше та людина, для якої влаштовуємо цей концерт, бачить, що ми всі не байдужі, що разом ми – сила й усі разом ми дійсно здатні допомогти.
Найбільша складність у благодійних концертах – фінансова складова. Переважно є люди, які допомагають мені, але більшу частину мені, звісно, доводиться заробляти. Раніше в мене були великі борги через це, зараз уже, дякуючи Богу, з усіма розрахувався, все вдалося і можу вже займатися наступним заходом. (На момент нашого інтерв’ю Ігор готував концерт на підтримку Оксани Стародубець. ЧЕline писав про дівчину, яка терміново потребує операції. Перейшовши за посиланням, ви можете долучитись до збору коштів).
Ви самі вирішуєте, кому необхідна допомога, чи до вас із проханням звертаються люди?
Люди, які до мене звертаються з приводу допомоги, – це люди на межі, яким дійсно потрібна допомога. Як? Мабуть, мене знаходять. Я нікого не шукаю, тому що я стомлюсь від цього, можливо, через те, що пропускаю все це через себе і мені важко дається кожна історія.
І наостанок актуальне. На вашу думку, люди в умовах пандемії змінилися? І чи відзначили ви якісь зміни в собі?
Банально відповім, проте ця банальна фраза, мабуть, найбільше мені підходить: сенс життя не в тому, щоб чекати, коли закінчиться гроза, а в тому, щоб навчитися танцювати під дощем. Тобто, мабуть, це більше про мене.
Пандемія… Ну, зі мною краще цю тему не обговорювати. Я люблю всілякі теорії змови і все таке, проте в цій ситуації я ненавиджу владу. Це, мабуть, просто геноцид стосовно людей незахищених. І мені дуже шкода, що зараз усе отак. Проте багатьох пандемія навчила просто бути щасливими, бути разом, частіше бути разом. Якщо говорити про людей, яким дійсно було погано, які хворіли, переносили це важко, мені дійсно їх шкода, шкода, що в людей нема надії на державу, що вона їх захистить. Якщо говорити про мене, то мені легко було поїхати і просто перечекати цей час у місці, яке я люблю.
Спілкувалася Юлія Заліська
–
