«Ми з побратимами стояли до кінця, бо знали – іншого вибору немає», – так згадує бої на Донеччині поліцейський Олександр Медведєв. Боєць «Люті», який після поранення продовжив службу в поліції, власним прикладом доводить, що справжня сила — у стійкості та вірності Присязі.
Поліцейському Олександру Медведєву – 50 років. Він пройшов найгарячіші ділянки фронту, бачив біль, втрати, ціну кожного метра української землі. У складі бригади «Лють» стояв на передовій, тримаючи оборону, коли здавалося, що ворог не зупиниться. Після поранення він міг залишитися вдома, відпочити, почати все з нуля. Але не зміг стояти осторонь. Бо служба — це не професія, це стан душі. Тож нині він знову у строю.
– Моє життя змінилося 1 червня 2023 року, коли я вирішив стати на захист країни та добровольцем приєднатися до об’єднаної штурмової бригади Національної поліції «Лють», – розповідає Олександр. – До цього я служив у поліції охорони, тож своїй сім’ї сказав, що просто переходжу на іншу посаду в поліції. Про те, що збираюся на війну дружині і сину спершу не повідомляв, не хотів хвилювати. Тож просто зібрав речі і поїхав. У мене не було сумнівів, бо знав, що повинен це зробити.
Для Олександра участь у захисті країни стала проявом глибокого переконання: «Захист – це не просто обов’язок. Це обіцянка миру для наших сімей».
Служба у складі «Люті» була для героя справжнім випробуванням на міцність. Олександр отримав бойовий досвід у районі Часового Яру, Майорську та Кліщіївки. Саме там, під час одного з обстрілів, отримав травму, коли разом із побратимами тримав оборону. Це була не перша і не єдина травма, якої він зазнав під час бойових дій – війна залишила на ньому сліди, що назавжди нагадують про пережите.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Окупанти гатили по прикордонню Чернігівщини
— Тоді дорога до Кліщіївки була надзвичайно важка. Ми йшли пішки сім кілометрів у повному спорядженні: із провізією, боєкомплектом, аптечками. Обстріли не припинялись ні на хвилину. Але ми мусили прорватися і дійти, бо там чекали наші, – розповідає Олександр Медведєв.
Найбільше герою запам’ятались не втома і не біль, а втрати:
— Багато тих, з ким я стояв пліч-о-пліч, уже не повернуться. Ми були як одна родина, тому кожна втрата відчувалася, ніби зникає частина тебе. Але ми стояли до кінця, бо знали – іншого вибору немає.
Після поранень Олександр повернувся до мирного життя. Нині він несе службу в ізоляторі тимчасового тримання №4 в м. Мена Корюківського району. Каже, що після пережитого інакше починаєш цінувати кожен день, кожну посмішку рідних і тишу, яка не рветься вибухами.
— Після фронту інакше дивишся на все. Герої – це не тільки ті, хто воює, а й ті, хто підтримує, тримає тил, молиться. Кожен із нас – це частинка великої боротьби.
Сьогодні Олександр знову носить поліцейський однострій, але вже з іншим відчуттям. У його погляді тиша, що бачила війну, у словах – спокій і сила, народжені у боях.
–
Джерело: Поліція Чернігівщини
