За інформацією: Суспільне Чернігів.
Тетяна Зазимко. Суспільне Чернігів"Трудно дитинство проходило. Оце мені пам'ятається, як я бігала до комори по шматочок хлібця. Це пам'ятається".
Також пригадує, як доводилося їсти рослини.
"Ми листя відкидали, а шкурочку віддирали. І солодко було їсти. А після того, це вже дорослою я згадала була колись, і я його шукала і не знаю, що воно було за зілля".
Тетяна Зазимко в молодості. Суспільне Чернігів
Коли німецька армія прийшла на Чернігівщину, жінці було 20.
"Я на роботу збиралася, щось у двері як загрюкає, я злякалася. Коли передають, чую, що війна в 1941 році. Війна, німці були, ховалася я, боялась поліцаїв. Завжди сиділа під замком, слава Богу, у мене мама жива була. Я з двору боялася виходити".
Після звільнення Чернігівщини, згадує Тетяна Іллівна, люди одразу почали відбудову. Жінка працювала на різних роботах: бухгалтеркою, секретаркою, у сфері торгівлі, а потім — коменданткою у гуртожитку в Києві. Дожила Тетяна Іллівна й до російсько-української війни.
"Це ж страшне діло, страшно не тільки для мене, для всього народу українського. Поки вона буде, ця війна, поки вони будуть знущатися з народу. А ця вже війна 10 років. Це страшне".
Зараз жінка майже не виходить із дому. Пересувається лише з ходунцями, а найближчою людиною називає онучку.
"Вона ж мені варить супчик, а тоді на вечір мені їсти залишить. Господь дає сили. Більше ніхто".
Тетяна Зазимко з онукою. Суспільне Чернігів
Тетяна Іллівна ділиться своїм побажанням для українців.
"Щоб добрими були, щоб чуйними були, щоб патріотами були своєї України. Ну що ж тепер молодь нещасна живе? Дай Бог, щоб війна закінчилася, щоб було добре всім. І молодим, і старим, і всім на світі".Читати ще
Читати ще
«Лягти не можна, бо вже не встанеш»: історія понад 90-річних пенсіонерів з Ніжина, які хочуть дожити до перемоги
