За інформацією: Суспільне Чернігів.
ФОТО: Суспільне Чернігів
Софію Пономарчук з Коропщини, якій зараз 100 років, у 1932-34 роках переселяли разом із родиною на Луганщину та заселяли у пусті хати. Там в погреби скидали трупи, бо нікому було хоронити, каже жінка. Вона пережила голод, революції, війни, ненавидить радянську владу, яка до зернини вивозила все з полів. А зараз оті росіяни, каже бабуся Софія, знову не дають жити – чекає день у день на онука з війни.
Лущити кукурудзу – одне з небагатьох занять, які до снаги тепер Софії Пономарчук. Їй сто років.
Пані Софія лущить кукурудзу. ФОТО: Суспільне Чернігів
"Та тру курям, курям тру кукурузку. Уже висохла – на городі вродила. Ловкі такі качани".
Ще пані Софія дає раду гарбузам. Донька розрубує на великі шматки, а бабуся – рубає на маленькі.
Останні п’ять років жінка живе з донькою Людмилою. Її хата навпроти, через дорогу. У гості допомагає ходити онука. Самій Софії вже туди важко добиратись.
Донька пані Софії — Людмила Назаренко. ФОТО: Суспільне Чернігів"Добре знаю, як за конюшиною ходили. Потовчуть квіточки ті, а тоді жменю борошна якого – і хліб печуть. То об'їзник як захопив, то пугою нас бив – дітей було багато, ходили рвати, то пугою нас бив – то ми торбочки покидали та втікали", — розповідає бабуся.
Потім її сім’ю разом з іншими односельцями переселяли на Луганщину.
"У нас тут хоч городи та корови у людей були. А там не було ні корів, нічого не було. У них там голод сильний був, а їсти нічого було, ховати нікому було, то вони у погріб людей ховали. І нас поселили туди. То зразу — мати, як подивилась, що там люди лежать у погребі, то одразу звідтіля вийшли, з того двору. Вийшли — та в другу хату".
Господар другої хати працював на шахті — не хотів йти до колгоспу, то його хату віддали переселенцям.
"Там дядько не схотів іти в колгосп, то виїхали на шахти працювати, а хата пустувала. Там хат багато пустувало.. Бува, дядько із шахти прийде і каже: «Я оцю хату будував, я оце робив, оце робив». А батько мій послухав, послухав і каже: «Чого я буду на чужих трудах жити у чужій хаті. Давайте поїдьмо додому у свою хату»".
З Луганщини додому родина втікала вночі.
На фотографії батьки пані Софії – Сергій та Антоніна Костюк. ФОТО: Суспільне Чернігів
"Забороняли, щоб не їхали. То вони вночі втікали. Вночі винаймали коней. І до станції Сватово їх везли".
Потім Софія переживала Другу світову війну.
"От дивіться, українська вишиванка. І що тут пишуть: «15 травня 1943 року в дні нудьги та досади. Німеччина. Місто Лейпциг»". Тобто в українській вишиванці у 1943 році у таборі".
Три з половиною роки відпрацювала Софія Пономарчук у Німеччині на фабриці. Повернулась після перемоги додому, а тут радянська влада.
Старі фотографії пані Софії. ФОТО: Суспільне Чернігів
"На полі були і гречка, і просо. Вивезуть – ні зернини людям нема, нема. А льону скільки було, скільки олії попоб’ють, а де та олія дівалась – ми не знаємо, нам не давали. Та й не платили нічого. Ото робимо ціле літо і цілий рік, а восени дадуть зерна якогось хоч для курей, не віяного. Оце така і плата нам була", — розповідає пані Софія.
Їжі вдома майже не залишалося. Бабуся Софія каже, що забирали все.
"Принесуть отакий папірець, а там написано, щоб скількись ти здала на рік. Корова є – давай молоко. Не несеш молока – в череду не пускають корови. М’ясо давай – було, тримали курей і кролів, то здавали державі. Самі не їли, а державі здавали. Оце тобі радянська влада була".
Сторічна Софія Пономарчук у своєму дворі. ФОТО: Суспільне Чернігів
Софія думала, що всі біди вже завершились, аж тут нова війна прийшла на її подвір'я.
"Де кацапи ті, де вони взялися. Тоді як вже ж були ми під володарюванням Росії, то все ж забирала Росія з городів, з поля – де які крупи – нам не було нічого. Це Росія забирала. А що вона хоче, ця Росія? Хоче нас усіх забрати?"
Онук пані Софії зараз на фронті.
Онук пані Софії, який служить в Збройних Силах України. ФОТО: Суспільне Чернігів
"Та я печуся за нього все: хоч би здоровий був, хоч би оминула його куля. Хто воно вигадав ту війну – щоб йому і горе було, як він вигадав війну. Молодий хлопець – йому б треба жити та гуляти з дівчатами, а він на війні. То я журюся, все журюся".
Детальніше дивіться у нашому сюжеті: