Часто так трапляється, що на пенсії людина відкриває свої таланти та починає займатися справою до душі. Так трапилося і з поетесою Любов’ю Грищенко з Корюківки. Тільки вийшовши на заслужений відпочинок, вона почала приділяти неабияку увагу власній творчості.
Пані Любов родом із села Савинки Корюківського району, чим дуже пишається.
«У цьому селі народився відомий український поет і журналіст Іван Савич Лук’яненко. Він також був членом Спілки письменників України. А мені доводився двоюрідним дідусем. Можливо, поетичний дар у мене – від нього», – сказала жінка.
Після закінчення школи в рідному селі вона вступила до Київського інституту культури, де вивчилася на бібліотекаря-бібліографа.
За фахом попрацювала два роки в селі Хотіївка Корюківського району, що поруч із рідними Савинками. А потім переїхала до Корюківки, бо вийшла заміж.
Любов Грищенко згадує, що і в шкільні роки, і в трудові будні, бувало, складала вірші. Але їй вони здавалися нікудишніми і нікому не потрібними. Та й часу особливо працювати над словом не було.
«Я трішки попрацювала в Корюківському музеї, а потім перейшла у відділ освіти, де до пенсії була методистом у методичному кабінеті. Попутно закінчила Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти за близькою мені спеціальністю «зарубіжна література». Це я вже була молодою бабусею – у 41 рік», – зазначає поетеса.
Як уже зазначалося, серйозно за перо вона взялася на пенсії.
.
«Було так сумно, діти й онуки далеко, батьки повмирали. Оце удвох із чоловіком у Корюківці живемо. Вільного часу з’явилася ціла купа, що спершу навіть придумати не могла, куди себе подіти. Тож знову почала читати, бо як два інститути закінчила, часу на книжки особливо не було. А потім стала потроху віршувати», – розповіла літераторка.
Нині вона вже видала дві віршовані збірочки – «Словом засіяна нива життя» та «Барви надвечір’я».
«Пишу про все: красу нашої землі, пори року людей, родину. Багато є в мене віршів-посвят поетам нашого краю, письменникам, батькам, рідним. А також вірші з гумором. Спеціального часу для складання віршів собі не відводжу. Це хіба що у випадках, коли надумалася про щось написати. Наприклад, до ювілею Валентини Ткаченко. Тоді вже читаю про неї, думаю, а потім сідаю і пишу. А зазвичай римую рядки одночасно з якоюсь справою: їсти готую і вірші складаю. Взагалі більше вранці творити виходить. Я по натурі жайворонок, тому прокидаюся дуже рано. І щоб писати, треба мені бути в хорошому настрої», – повідомила жінка.
Поетеса розповіла, що до своєї творчості ставиться критично.
«Ретельно свої вірші підбираю, багато відсікаю. І переробляю часто. Не все, що пишу, потрапляє до друку. І до критики зазвичай дослухаюся. На мою творчість є різні відгуки, буває, що й радять: «працюй більше над римою чи ще над чимось». А взагалі простим людям подобається, бачу це з відгуків у фейсбуці, і так кажуть. А як не було карантину, запрошували до школи. А при музеї є творча група «Перлина», якою я керую. Попросила директора, щоб він дав нам прихисток, аби нам було, де збиратися. Адже в Корюківці і в селах багато творчих людей. Це вже рік ми не збираємося, так спілкуємося в соцмережах чи телефоном. І при терцентрі теж у нас була група людей, які люблять літературу. Не пишучих, а таких, що багато читають. Там обговорюємо прочитане, земляків згадуємо – поетів, письменників», – зазначила жінка.
Нині в її творчому арсеналі набиралося вже стільки поезій, що цілком вистачить на третю збірочку.
Додому.
Зовсім-зовсім недавно усе те було –
До батьків поспішаємо ми, на село.
Знаємо, там чекають на нас –
Жаль, уже закінчився той час:
Мама на порозі всоте підмітає,
У печі картопля, борщик допріває.
Тато біля хвіртки, посмішка широка –
От уже і їдуть наші ясноокі!
Зрозуміла нині мені їх тривога –
Виглядаю доньок я біля порогу.
Зятів і онуків із дідом чекаєм,
І оту тривогу ми вже добре знаєм.
Та в село додому так кортить мені,
До батьків у гості, всієї рідні…
Вже нема до кого – хатина сама,
Не цвітуть жоржини поблизу вікна.
В печі захололо, гостинців немає
І ніхто давно нас там не виглядає…
Тож спішіть додому, як би не було,
Приїздіть у місто своє і село,
До батьків, будинку, собачки, кота,
Нехай не зупинить ні сніг, ні сльота!
Прийде час і гостина вже буде не та.
Спілкувалась Ірина Осташко
–
